Выбери любимый жанр

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 41


Изменить размер шрифта:

41

“Невже ти чіплятимешся за свої маячіння? Ти ніколи не був схожим на інших людей і саме тому й став невдахою. І невже тепер, коли тобі нарешті усміхнулося щастя, ти відмовишся від нього? Чи не божевілля? Адже ставши багатою людиною, ти зможеш досягти найзаповітнішого: віддатися пошуку в близьких і далеких галактиках братів по розуму. Адже людство — не єдиний розум у космосі. І що можна поставити на противагу цим планам? Палити свій будинок на сході сонця? Та це ж справжнісіньке безглуздя, витвір хворобливої уяви! Навіщо всесвіту така жертва? Навіщо тим істотам зі сну твій дім, коли вони володіють всесвітом?”

— Рушай.

Машина зірвалася з місця, помчала, залишаючи позаду спорожнілий будинок, колодязь, місток… Нарешті поворот — і вона вискочила на широке, пряме, як стріла, шосе.

Супутник Освальда легко вів авто і все теревенив про блискучі перспективи Вайса. Його тріскотня впивалася в мозок дрібними колючими скалками, витісняючи з нього гірке минуле, сни і спомини останньої ночі. Шаленів мотор, колеса намотували гінкі милі, відвозячи його все далі від минулого і від майбутнього, того майбутнього, яке малювалося йому вчора.

Займався день, розпихаючи по ярах та байраках заповідного степу рештки ночі. Ось на горизонті, там, де дорога впиралася в небо, з’явився криваво-червоний пруг сонця.

“Сонце! Сонце! Він матиме власну лабораторію, велику й сонячну, звідки він сягатиме в космос так далеко, як ніхто до нього… Але що він ще мав згадати про сонце? Доконче мав згадати…”

А небесне світило піднімалося повільно, ніби чогось чекало. Виповзло до половини, на якусь мить зупинилося, ніби перевело подих, і лише тоді важко подерлося вище. Ось уже три чверті його над обрієм, ось уже тільки маленький окрайчик залишається невидимим. Освальдова свідомість чомусь чітко карбує кожен порух світила. Він знає, що схід сонця — лише мить. Але та мить наче розтягнулася на години, і голос супутника з тріскучого і швидкого став тягучим, як гума. Та Освальд не слухає голосу. Вся його увага прикута до сонця. Ось воно востаннє черкнулося об видноколо, легко відштовхнулося від нього й попливло над світом.

І раптом у його свідомості виразно пролунали слова: “Чекай, коли зійде сонце!” І водночас із цим спогадом в ясному небі спалахнула блискавка, і страшенної сили вибух, як тріску, кинув машину в кювет. Освальд вдарився об щось головою і вже не побачив того дивного й незрозумілого явища, про яке потім багато писали, але яке так ніхто й не зміг пояснити: сонячне світло раптом тоненькими струмочками потекло до місця вибуху, туди, де щойно сталася катастрофа. Здавалося, хтось всевладний у передсмертній агонії збирав його, кликав на допомогу. Сонце потьмяніло, на якусь мить стало поночі.

Повідомлення з газет.

“1 жовтня 19… року в районі Великого заповідного степу впало небесне тіло невідомої природи. Падіння супроводжувалося вибухом, який зареєстрували всі сейсмічні станціі Землі. На місце події виїхали вчені і спеціалісти”.

“2 жовтня. Експедиція на місці катастрофи космічного гостя продовжує свої дослідження. Як повідомляє наш кореспондент, вчені здивовані. В епіцентрі падіння виявлена лише неглибока вирва без будь-яких інорідних залишків. Тільки незначне підвищення радіації біля неї свідчить про грандіозний вибух, внаслідок якого в радіусі понад півтори милі вигорів степ. Цікавим є факт, що вибух стався біля ферми бакалавра фізичних наук Освальда Вайса, який займався експериментами по одержанню енергії з космосу. Незважаючи на вибух страшної сили, будинок Вайса лишився зовсім неушкодженим. Цього вчені не можуть пояснити. Самого Вайса, який зник незадовго до вибуху, знайти не вдалося. Пошуки тривають”.

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - doc2fb_image_0300000E.png

Сергій Кисельов

ВЛАДА І ПОГОДА

Фантастичне оповідання

А вже дітям у наші дні й зовсім не можна довіряти. За нинішньої непоштивості та панування серед юного покоління нездоланного потягу до конкретності, є підстави остерігатися найжахливіших наслідків. Ці шмаркачі вважатимуть за необхідне повідомити весь світ, що їхній великий батько носив підштанки небесно-блакитного кольору, що перед сном він завжди випивав дві пляшки дортмундського пива; Або ще одного разу — коли батька вперше показували по телебаченню. — він тихенько підфарбував бліді щоки рум’янами а косметичних запасів матері.

Йозеф Редінг, “Фільтр для мемуарів”

Я ніколи не сидів з Пітером Сіменсом за однією партою. І не тільки тому, що в нашій школі ніяких парт не було. У класах стояли столи з ліжками, що висувалися. Росте учень — разом із ним піднімається й стіл.

Проте й за одним столом із Пітером я ніколи не сидів. Ми були в усьому різними дітьми. А потім стали в усьому різними дорослими.

А тепер Пітер з дедалі більшою приязню, яка вже сягала найвищого рівня, пояснював блідому й млявому Мелу Томпсону — з видавничої фірми “Томпсон і К°”, — що в школі ми завжди сиділи за однією партою. Томпсон на це кволо й поблажливо усміхався. І я теж посміхався. І ця моя усмішка була зрадою щодо самого себе. Бо вона лише підтверджувала облудну й помилкову теорію Пітера про стосунки між тим, хто видає, і тим, кого видають.

Це ж він, Пітер Сіменс, з його швидким, обмеженим і цинічним розумом гангстера, колись написав і досі модну книжку “Геній видавця”. Він доводив у ній, що видавці мають перед людством такі самі, коли не більші заслуги, як і автор. Що твори найуславленіших письменників так би й лишилися невідомими людству, коли б не видавці, які вельми ризикували. Бо авторові ризикувати нічим. А видавцеві доводиться закладати своє майно, а подеколи й дружину та дітей.

Мел Томпсон поблажливо поплескав мене по плечу, і я це теж стерпів.

— Наше видавництво, — сказав він, — живе в реальному світі й реальним світом.

Це я добре знав. Видавництво випускало вісім газет, п’ять журналів і достобіса книжок. Водночас воно було лише невеличкою інституцією в князівстві “Томпсон і К°”, де виготовлялися літаки, верстати та кухонне обладнання.

— Отже, — казав далі Томпсон, — фантастичних творів ми ще ніколи не друкували. Та нема правил без винятків. І ваш твір буде першим винятком, що підтверджує наше правило.

За своє недовге журналістське життя мені доводилося зустрічатися за різних обставин з різними людьми. Одного разу я навіть розмовляв з юною п’яною й зухвалою герцогинею Монморансі. Та цієї хвилини мені здалося, що ніколи ще так із мене не кепкували.

— Дозвольте!.. — вигукнув я.

— Не дозволю, — рішуче заперечив Томпсон. — Не треба дякувати. Я роблю це не лише з щирої симпатії до вас, але й цілком усвідомивши ваш талант і вашу відповідальність.

Він вклонився, повернувся й вийшов.

— Ну, от і покінчено з урочистостями, — з полегкістю зауважив мій колишній однокласник Пітер Сіменс. — Тепер перейдемо до маруднішої справи. Звичайно, в книзі, як це завжди буває, доведеться зробити деякі зміни. Насамперед треба поміняти прізвища. А дію добре було б перенести на іншу планету. На який-небудь Трафальгар чи Альдебаран. І в часі непогано було б відсунути все це на дві тисячі років назад або на вісім тисяч років уперед…

Уперше в житті я відчув, що злість і жовчність справді близькі поняття. Злість піднялась у мене звідкись із шлунку по стравоходу хінно-гіркою жовчною слиною. Я пошукав очима і не знайшов у модно вмебльованому кабінеті плювальниці. Тут не плювалися. Довелося витягати носовичка.

— Це— не фантастика, — сказав я твердо. — Ти і твій старший компаньйон це добре розумієте. В мене зібрані документи. І я віддам їх у “Ранкову зірку”, хоча мені дуже не хотілося звертатися до лівої газети. Та однаково детектори брехні вже не вилізуть із могили!..

— Слухай, Вільяме, коли ти й справді зібрав документи, принеси їх нам. Наші експерти перевірять їхню автентичність, а там подивимося. Може, й справді видрукуємо твій фантастичний твір із зовсім нефантастичними прізвищами… — Пітер щиро, весело й доброзичливо посміхнувся. — Врахуй лишень, що тоді у нашій богом улюбленій країні почнеться справжній землетрус — так швидко перевертатиметься в могилі твій уславлений родич…

41
Перейти на страницу:
Мир литературы