Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 40
- Предыдущая
- 40/50
- Следующая
В господі, на подив, було прибрано: пил із меблів стерто, підлога вимита, його ліжко застелене свіжою білизною. Аж тепер згадав, що перед від’їздом написав листа про своє прибуття старенькій сусідці, яка наглядала за будинком, отже, це вона навела тут лад. Всю дорогу додому йому ввижалася безрадісна картина запустіння в кімнатах, він боявся її і карав себе нею. І раптом така приємна несподіванка. Тільки запах цвілі та затхлий дух нежилого приміщення на мить забили подих і нагадали про довгі роки пустки. Хутко позбивав дошки, повідчиняв вікна, в кімнату заструменіло свіже вечірнє повітря.
“На сьогодні досить”, — вирішив Освальд. Напруження, в якому він жив останні роки, і дорожна втома остаточно здолали його. Почвалав до ліжка і, похапцем роздягнувшись, впав на нього. Ліжко заскрипіло знайомим хрипким голосом і затихло, ніби теж вклалося спати. Байдуже заглянув у відхилене вікно окраєць місяця і зрадів, побачивши живу людину, бо вже давно йому не доводилося колисати тут кого-небудь у солодкому спокої першого сну.
Та сон не йшов до Освальда. Його відганяло тривожне відчуття: не зроблено щось дуже важливе. А що саме, пригадати не міг. Перебрав у пам’яті події останніх років, одначе там, крім гіркоти й розчарування, не було нічого. Пригадав, як він, вчений і винахідник, тинявся від фірми до фірми, пропонуючи босам свої винаходи, але… Ні, жоден, навіть найприскіпливіший експерт не сумнівався в доцільності чи технічній спроможності його проектів. Їх просто відкидали, як непотрібні в даний час, і ніхто не утруднював себе тим, щоб пояснити винахідникові, чи настане той час, коли вони будуть потрібні. Може, саме звідси й висотується почуття невдоволення, гіркого невдоволення, чогось незробленого? Зненацька його зборов сон. Освальд наче провалився в чорну порожнечу, і заснувалися, замаячіли в голові дивні сновидіння.
Летів він у чорному безмірі всесвіту, позаду залишилися мільйоноліття, а попереду — безвість і не дуже чітке відчуття грандіозності мети. Пропливають повз нього дивні чужі сонця, планети. Летів довго. І раптом побачив Землю. Щемно стиснулося серце, до болю захотілося ринути вниз, повернутися додому з чужого непривітного безмежжя. Рвонувся до Землі і… опинився на великому скрипучому ліжку в своєму старому будинку… Але сон тривав… Зникли стеля й покрівля, замість них зазоріле небо. І в його глибині яскравим, блакитним вогником летів той, ким він щойно був. Моторошно й тихо. Раптом небо засяяло, колихнулося і скинуло з свого хребта маленьку блакитну зірочку. Вона швидко наближалась, перетворюючись у величезний стовп вогню, і той стовп тягнув за собою прямо на Освальда все громаддя неба.
Він прокинувся від реальності відчуття неба, яке падало. Схопився з ліжка, підійшов до вікна і сперся чолом на холодну шибку. Намагався скинути з себе пута дивного сну. Очі заспокоювались на чорній завіконній пітьмі, ио якій сновигали, здавалось йому, ще чорніші тіні. І раптом тіло його напружилось у якомусь тривожному чеканні, і почалося чи то марення, чи сон наяву. Знову заяснів безмір, і знову блакитним осяйним вогнем летів той, другий.
Освальд витер спітніле чоло і завмер, боячись упустити видіння, бо відчув якусь досі незнану насолоду й силу. Щось незриме сягнуло його, запекло солодко біля серця, навіки зв’язало з тією блакитною істотою. І йому здалося, що заговорив простір, стіни будинку: “Я довго шукав тебе і нарешті знайшов. Ти все-таки народився знову через мільйони років. Слухай і знай: ти сильний і могутній, бо знову прийшов. Ми об’єднаємось, і я теж повернуся до Матері-Землі, повернуся до тебе, до самого себе, бо ти — це і я. Ти допоможеш мені. Ми будемо разом! Але для цього ти мусиш відчути нашу єдність. Це буде випробуванням для нас обох. Не відгороджуйся від мене, ти повинен мене зрозуміти. Якщо ти мене не знайдеш, я загину, а ти залишишся без минулого і майбутнього. Я всесильний у вашому розумінні, але щоб стати з тобою поряд, перейти на ваш рівень, мені потрібен вогонь. Той вогонь повинен запалити ти. Хай він сягає високо, як тільки може. Вогонь — стихія мого життя. І вранці, коли зійде сонце, — чекай! Будь готовим, коли зійде сонце…” — голос віддалявся, згасав.
“Гай-гай, які марення навіяв старий будинок”, — намагався повернутися до реальності Освальд. Вийшов з хати, щоб дихнути свіжим повітрям. Небо затяглося густими хмарами, накрапав дощ. Прямо від порога починався і тягся в чорну порожнечу холодний безлюдний степ. Чим же привабило це місце його побратима з космосу? “Ти — це і я, — знову забриніли чужі слова, — допоможи мені”. Уже не намагався відігнати їх, здолати здоровим глуздом. Тільки думав, як розірвати пелену хмар, щоб освітити безлюдний степ яскравим світлом і з’єднатися з небесним братом у святі могутності і всерозуміння.
“Вогонь, великий вогоньї — стугоніло в голові. — Як же його запалити?”
Кинувся до старого сарая, намацуючи мокрі слизькі дошки, і спіткнувся об сокиру, ніби навмисне залишену тут кимось давним-давно. Холодний осінній дощ та шпаркий вітер не заважали йому. З таким завзяттям руйнував старі стіни, що зупинився лише тоді, коли на місці повітки лежала купа струхлявілих дощок. Зупинився і засміявся..; Сміху варті його зусилля! Ця жалюгідна купа дощок — і безмежжя. Хіба це потрібно для вогняного переродження?! А навкруги мокрий, холодний степ. З радістю сам спалахнув би вогнем, але ж він повинен зустрічати. Блукаючий погляд впав на будинок.
Такі Так! Блискавично виникла в уяві картина велетенського вогнища. І ані найменшого вагання, сумнівів. Навпаки, зразу заспокоївся: “Тепер чекатиму ранку”.
Відчув раптом холод, боліли покалічені під час роботи руки. Навалилася втома, і він важко пошкандибав до будинку. Старе ліжко знайомо, жалібно заскрипіло, але юке нічого не нагадало йому. “Тільки б не проспати схід сонця”, — встиг подумати, і глибокий, без сновидінь сон всевладно запанував над ним.
Зачовгав, заворушився під вікнами ранок. Сірими скоцюрбленими пальцями пошкрябав у шибу. Йому конче треба збудити цю змучену людину, збудити, щоб не проспала сходу сонця. Та Освальдові здалося, що його розбудив не ранок, а гуркіт машини, яка на шаленій швидкості промчала мимо вікон і зупинилася біля самого порога. З машини вибрався елегантний молодик і з неприхованою цікавістю почав оглядатися навколо. У дверях вони зіткнулися — напівзодягнений, здивований таким раннім візитом Освальд і самовпевнений гість.
— Привіт, друже! Вибач, що довелося потурбувати тебе вдосвіта, але це — наказ самого шефа. Ти йому негайно знадобився, а він, сам знаєш, чекати не любить. Звелів доставити тебе живим, неушкодженим і якнайшвидше. Скажу по секрету, твоя остання робота дала несподівані й нечувані наслідки. Я ніколи не бачив шефа таким збудженим. Враження таке, що це він, а не ти знайшов спосіб черпати енергію в будь-якій кількості безпосередньо з космосу.
По тих словах приїжджий голосно засміявся, і його сміх був занадто голосним як для щирого. Ним молодик намагався приховати і свою заздрість, і розгубленість перед похмурою мовчазністю Освальда, перед його настороженим поглядом і гарячковим блиском очей: чи не зсунувся він, бува, з глузду від радості?
А Освальд губився в здогадах: що могло статися таке, щоб людина, якої він не знає навіть на ймення, так запобігала перед ним? Раніше, коли випадково стрічав цього жевжика в приймальній шефа — великого промисловця, удостоювався хіба що зневажливого погляду, кинутого на невдаху-винахідника. Виходить, шеф справді дотумкав, що винахід Освальда Вайса може зробити його мультимільйонером, коли цей тип, вислужуючись, цілу ніч пхався хтозна-куди.
А непрошений гість тим часом ніс до машини речі, які вчора Освальд недбало кинув у передпокої.
“Навіщо? Як? Для чого?” — запитував себе Освальд, коли ноги, здавалося, самі несли його до машини. І раптом, коли вже сидів поряд з посланцем шефа, в голові спалахнули події минулої ночі. Свідомість роздвоїлася. Одна її частина настирливо нагадувала про те, що він бачив і чув уночі, а друга з не меншою настирливістю нашіптувала:
- Предыдущая
- 40/50
- Следующая
