Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 36

• Предыдущая
• 36/50
• Следующая

Одначе тепер мені пора подбати й про поділки ліворуч, визнавши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, нелегко порпатись у чужих ранах. Куди важче, аніж у радості.

— Я не хочу, щоб Михай приходив до вас, — каже жінка.

І все-таки він приходить. Приходить мокрий після зливи. “Може, не треба, — питаю я його, — Може, не треба гнівити маму?” Він мовчки хитає головою. Обидва ми знаємо, що — треба.

Михай завжди приносить мені яблуко, виноград чи грушу. Я знаю, це — за Тобку. Тобка — нещасний, з пошкодженим хребтом собачка, якого ми підібрали край дороги: його щеням привезли з собою дачники, потім кинули, а коли він, прив’язавшись до людей за літо, біг слідом за ними до автобуса, хазяїн копнув песика ногою… Михай аж тремтить, коли згадує про це: ударити за любов — як можна?

У селищі цінували псів злих і великих, а це був маленький безпородний собачка, нікому не потрібна жертва людської забаганки. У скелях Михай спорудив для нього затишне лігво й вранці годував, потай ховаючи від сніданку якийсь шматочок. Дбав про Тобку і я.

— Не треба нічого мені приносити, — казав я. — Я ж так само, як і ти, люблю й жалію тварин.

Але Михай благально дивиться на мене, і я мушу брати подарунок. У цього хлопчика велике чуття відповідальності: він ладен узяти на свої плечі все зло світу, аби лиш підняв його.

Тобка одужував, навіть починав ставати на лапи. Але йому потрібен був хазяїн, який захищав би його і давав притулок у холодні й сльотаві дні. Хто його візьме? Я живу в далекому місті, в мене на п’ятому поверсі тісна кімнатка.

— Тобка поправиться, стане красивим, і тоді я попрошу маму, — часто каже Михай.

— Може, краще зараз її попросити? Може, вона пожаліє хворого собачку?

Михай хитає головою. У його великих очах сідає сонце, але на мене віє вільгістю. Для мого срібного павучка йде дощ.

Облетіло листя з винограду, на голих жилавих вітах ще висять великі грона, та скоро їх зріжуть. Догоріли мальви, й краби вже не сновигають поміж камінням. Море здається глибшим і темнішим.

Я збираюсь від’їздити. Тобку ми помили, розчесали й тепер несемо до Михаєвої матері. Біля будинку мужність зраджує мене.

— Михаю, може, ти зайдеш сам?

— Сам, — каже він. — Так буде краще.

І, серйозний, напружений, відчиняє хвіртку. До його грудей тиснеться Тобка. Мати у дворі лагодить сіті. Спочатку чути приглушені голоси, потім лунає крик:

— Мамо! Прошу тебе! Мамочко!

Нараз заскавучав Тобка — тримаючи собаку за шкурку, жінка вибігає з двору й шпурляє його на скелі. За нею — Михай.

— Ма-мо!

Зупинившись, хлопчик мовчить, потім говорить тихо й повільно:

— Не-на-виджу тебе, не-на-виджу. Ти зла, зла!

У мене в руках прилад: скоріш автоматично, за звичкою, аніж свідомо, я дивлюсь на нього й бачу раптом, що стрілка шалено кидається ліворуч і тремтить, тремтить біля межі, куди раніше ніколи не сягала.

“Один михай. І тут — один михай”.

Підхопивши собаку, хлопчик біжить униз до моря, я, переляканий, гупаю черевиками слідом, затиснувши під пахвою свій прилад.

— Це ви! — чую услід крик. — Це ви йому забили голову всякими дурницями!

“Один михай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю — один михай…”

Ми втрьох сидимо на камінні. З моря тягне холодом.

— Я не хочу додому, — сумно каже Михай.

Він не просить мене взяти його до себе — знає, що це неможливо. Він не хоче кидати матір. Як можна? Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які нескінченно падають на нього. Ударити того, хто тебе любить, — як можна?

— Що робити? — зітхаю я.

І хлопчик луною відгукується:

— Що робити…

— Михаю, будь мужчиною.

— Буду…

Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніш. Немає умов? Хіба потрібні умови для доброти?

За два дні я їду і, порушивши залізну заборону, Михай тікає провести мене.

Дме сильний вітер. У одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого, відполірованого вітрами степу тоненьку постать хлопчика…

Тобка старається лизнути мене в обличчя. Вже вкотре обіцяю відповідати на листи Михая… Автобус рушає, постать хлопчика ніби заносить вітром, вона маліє на очах і тане.

Все одно вони біля мене, всі втрьох — Михай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться вберегти, затулити долонею, мов вогник свічки. Від чого? Від матері, яка безтямно любить свого сина? Від експертів, які ревно дбають про чистоту науки?

Від сліпоти…

Але захистити я можу тільки Тобку, тож вмощую його в себе на колінах.

Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як і листя лілеї. Промені падали і розбивались на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.

Фоліана непорушно стояла біля вікна й дивилася, як по широкій магістралі вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою причеп з двома будівельними аркадами, що вигинались полідікроловими хребтами, мов коти на осонні. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Фоліана намагалася угамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лише пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.

Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєру Інканського комбінату біокібернетйки і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалася. Зараз би запитати, чому? Вона все знала про світ, у який приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, яким вона, не бачивши його ще, знає і любить.

Ось так і тепер. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, яке створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути.

— Доброго ранку, імениннику, — мовила вона тихо, все ще дивлячись у вікно.

В глибині кімнати, куди ще не сягнули промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик ворухнувся, розплющив очі.

— Імениннику? — перепитав він ще сонно. — А я й забув… — Хлопчик звісив ноги, потянувся: — Ти сьогодні така гарна, Фоліано.

— Сьогодні в мене свято.

— Мій день народження? — здивувався хлопчик.

— Так, — посміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.

Чебрик стояв у квітчастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:

— Сім років — це вже багато, правда?

Доки робили ранкову гімнастику, Чебрика привітали з днем народження батько, мати і шкільний товариш Торик.

Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:

— Прокинувся, синку? Вітаю тебе з днем народження!

Потім привітала мати. Вона говорила прямо з цеху первинного синтезу комбінату харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла, як кортить хлопчикові запитати: “А що ви мені подаруєте?” Проте він нічого не запитав, знав уже, що подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз мушу почитати аналітику. В мене “незадовільно”.

• Предыдущая
• 36/50
• Следующая