Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 35

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая

Дивно, але ліс мене більше не лякав. Я вже трохи знав, що не можна дратувати його мешканців. Довго стояв на галявині, марно вдивляючись у туманний присмерк: на відстані у півсотні метрів стовбури перетворювалися в суцільну темну колонаду, обвиту чорним гаддям ліан. І тут, як і вчора, мені спало на думку, що плато, де стоїть моя лабораторія, розташоване у протилежному від водойми місці. Я подався по своїх слідах назад. Голодний і стомлений, довго петляв між живими і поваленими деревами, обминаючи пні, дуплисті стовбури й розкидані то тут, то там павучі тенета, поки нарешті у просвітку між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки.

Р. S. Дорогий Мирославе Петровичу, сталося непередбачене. Я вже збирався продовжити подорож, коли мені спало на думку перевірити кількість пального в реакторі. Виявилося, що його дуже мало. Я довго мандрував, спочатку один, потім із зразками флори й фауни, які відбирав у кожній системі; а кожен кілограм матерії при переміщенні в часі потребує багато енергії. Треба викинути з лабораторії предметів на 140 кілограмів, тоді пального вистачить на зворотний шлях до антропогену. Я важу вісімдесят кілограмів; спальний мішок, особисті речі, кілька шматків магматичної породи з кембрію й силуру — це шістдесят кілограмів. Моє рішення: зостаюся в карбоні. В шухляді ви знайдете інструкцію, як заправити пальним реактор і на яку клавішу натиснути, щоб лабораторія знову опинилася в карбоні.

Р. Р. S. Натюрморт з куща рожевих коралів, які я виламав у силурійському морі, і листя кордаїдів передайте, будь ласка, Марії.

Чекаю. Ваш Олекса”.

На Східному березі Криму все літо дув холодний вітер. Вранці я ховався у затишок скель і, замотавши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману бухав прибій, і на моє обличя сідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знову візьме Михая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму до вечора.

Я прив’язався до цього хлопчика. Мабуть, він єдиний у світі, хто вірить у те, що останні роки становить суть мого життя. Цей невеличкий, схожий на вольтметр прилад зовсім не здивував його, наче він знайомий з ним уже давно. Тепер шкала на приладі має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку. Це — як дивитись у дзеркало…

Коли я сюди приїхав, шкали на приладі нр було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилось не просто. Я приходив на святкування захисту дисертацій, весіль і днів народження, крутився біля людей, коли вони купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні гарнітури меблів, я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск у очах, але стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи властивість людської поведінки? Звичка вдавати, ніби тішишся усталеними, всім зрозумілими цінностями, які насправді сподіваної радості не дають?

Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінити, неважко. Важче, виходить, обдурити себе.

У перший день мого приїзду мене скрізь супроводжував гурт хлопчаків — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Їм було цікаво, що я робитиму, — чомусь вирішили, що я художник і зараз витягну мольберт. Але я просто сидів і дивився на море; їм це обридло, й незабаром біля мене залишився тільки один. Виявилося, що він теж любить сидіти й дивитись на море.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Ми-хай, — сказав він, ледь затнувшись. — Михайло.

Раптом низько над нами залопотіли крила й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем, сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, й з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й мигтіння дзьоба світ народився заново і сірим він уже не був.

Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, щоб не закричати від захвату, а його очі поширшали на півобличчя; я глянув на свій прилад — стрілка різко відхилилась праворуч, затрепетавши на краю шкали. Нарешті! Ось як мало треба для повного людського щастя — побачити на сірій скелі фантастичний танок рожевого птаха з довгими ногами.

— Це — із заповідника, — сказав я. — Фламінго. — І, несподівано почервонівши, додав: — Він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою подружились. Правда ж?

Хлопчик поважно й радо кивнув.

“Михай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру”.

Тоді й з’явились перші позначки — від нуля праворуч на шкалі мого приладу.

Я знаю, це порівняння не кожному сподобається, але Михай справді мені здавався схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає погоду. Михай чутливий до емоцій, як павучок до вологості: для нього дощ іде, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються зливи з градом.

— Михаю!

Тугий голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.

— Ми-хаю! Додому!

Це — мати. З першого погляду вона не злюбила мене, їй не подобається, що хлопчик годинами сидить на скелях.

Михай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає дертися вгору. Я знаю, що в цю мить стрілка робить різкий стрибок ліворуч.

Михай дуже любить свою матір і старається її завжди слухатись.

Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона теж стоїть мовчки, стояти їй незручно, і зрештою вона сідає поруч зі мною.

— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?

— Чим? — питаю я.

Що сказати, жінка й сама до ладу не знає, і це ще більше її злостить. Якийсь час вона мовчить, потім запитує:

— Що ви з ним робите?

— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж рослини.

— Для чого він вам потрібен? Він же хлоп’я. Чуже хлоп’я. Що між вами спільного?

— Михай не по літах розумний і розвинений.

То вона вже чула не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії. Ох, те прагнення дорослих — у дітях повторити себе!

— Але насамперед — він мій син!

Це, безперечно, сказано з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?

Поки жінка мовчить, я думаю, що людям потрібен прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові заради себе, любові до себе, любові себе в іншому.

Михай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на моєму маленькому Михаєві лежить1 велика місія: скомпенсувати розчарування матері, стати для неї джерелом радості.

— Але ж у нього є й своє життя, — виривається в мене, і я одразу відчуваю, що роблю непоправну помилку. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:

— Я забороню йому приходити сюди.

— Чому? — все ще не здаюсь я. — Адже я вчитель. Усе життя навчав дітей і не можу їм робити лихого.

Вже рушаючи, вона кидає на мене недовірливий погляд. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, теж вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про наукову ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Боже мій! Таж до науки причетні всі, в кого крутиться якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, вони не вірять в існування силового поля, яке створюють людські емоції, але хто в житті не відчував його? Хто не пересвідчувався, що для радості чи гніву не треба слів…

Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом. Ось вона, ця скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч. Її веде добро й зло. Вже є й одиниця виміру радості — один михай.

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая