Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 63

• Предыдущая
• 63/104
• Следующая

— Дякую тобі, я ніколи цього не забуду, — сказав Петр, міцно обійняв Фінетту і пригорнув її до своїх грудей.

— Нема за що, — відповіла Фінетта. — Візьми ліхтар, бо верхівці, які їздять містом потемки, викликають підозру. І будь обережний.

Вона говорила суворим і діловим тоном, але коли він стрибнув у сідло, раптом видала звук, схожий на коротке схлипування. Потім відчинила ворітця за стайнею, ключі від яких носила при собі й через які, можливо, підступний аптекар Джербіно ходив на свої потасмні зустрічі з Джованні, і Петр виїхав у вуличку, таку тиху і спокійну, немовби у Страмбі не діялося нічого особливого, чогось такого, що вибивається з буденної, звичної колії.

«Якщо Джованні не звелів розсідлати коня, бо голова його була заморочена набагато важливішими клопотами, то він не скасував і пароль, на який його мали випустити з міста, — міркував Петр, — гвардійці, які охороняють браму, й досі не відають, що коїться у герцогському палаці». І справді, коли він, насунувши на лоба капелюх і піднявши комір плаща, наблизився до брами Сан—П’стро і вимовив заклинання «Dolce far niente», вояк, якиіі саме стояв на варті, мовчки відсунув засув, впустив його до бокового проходу біля головної брами, а тоді коловоротом підняв важкі звідні грати, якими прохід закривався ззовні; грати були такі важкі, що п’ятсот років тому вони перетнули навпіл коня пана Єжека з чеського міста Пардубиці, коли він вирушив завойовувати Мілан; та ми нагадуємо про це тільки тому, що наших лицарів віддавна вабило бурхливе життя італійського півострова.

Перед брамою Сан—П’єтро був великий простір, повен дерев’яних загородок і яток, вже спорожнілих у ці вечірні години; запізнілий подорожній, який дістався сюди після того, як зачинили браму, міг знайти нічліг у заїзді «У золотої клітки», — «Gabbia d’oro», але й вона вже поринула в сон, коли Петр її поминав.

Далі під ноги його коневі слався кам’янистий, облямований розлогими оливами шлях, який вився схилом гори Macca; по кількох хвилинах неквапливої їзди Петр дістався до розтоку, де шлях роздвоювався й вів на схід, до морського узбережжя, і на південь, у напрямку міста під назвою Перуза, або Перуджа. Виконуючи герцогів наказ, Петр перед тим, як піти в гості до Джованні, звелів двом надійним хлопцям на цьому місці, поза досягом зору слобідських людей, чекати на таємничого самотнього верхівця, який їхатиме сюди з міста між десятою і дванадцятою годинами; тепер, коли цим таємничим самітником, на превеликий свій подив, став він сам, Петр зупинив біля розтоку коня й гукнув півголосом у сріблясту, шелестку темряву:

— Гіно! Пуччо!

Так звали тих його надійних хлопців, які були родом з рибальського селища Фінале й через бідність завербувалися до війська.

— Гіно! Пуччо! — повторив він. — Це я, Петр із Кукані. — І ліхтарем, який уже згасав, освітив свос обличчя.

Попереду щось замиготіло, затріщало, зашелестіло, загупало, забовваніло, і за мить Гіно й Пуччо виринули з темряви на своїх малих, бистрих кониках, якими була оснащена більша частина страмбської кінноти; обидва були загорнені в широкі чорні плащі, на головах мали крислаті чорні капелюхи, тож якби місяць світив не так яскраво, їх, мабуть, не можна було б і побачити.

— Sottotenente,[91] що ви тут робите? — вигукнув Гіно; кмітливий, тямущий, він завжди знав, що доречно сказати, тим часом як Пуччо вмів тільки насуплено дивитися з—під густих, вигнутих дугою брів. — Хто це вас так розмалював?

— Про це в нас іще буде час поговорити, — відповів Петр. — Сталася катастрофа, герцог мертвий, капітан д’Обере — мертвий, Гамбаріні — господар міста, треба тікати звідси, тікати щомога, як нам іще не доводилось тікати. За мною!

Він стиснув острогами боки коня, вважаючи, що дальші пояснення зайві й що Гіно з Пуччо не вагаючись кинуться за ним, але встиг зробити тільки крок і ще півкроку, бо перед ним, невідомо звідки взявшись, постав третій вершник, озброєний пістолем; націливши його Петрові в груди, він італійською мовою, яку важко було відрізнити від французької, промовив:

— Якщо герцог так само мертвий, як капітан д’Обере, мосьє де Кюкан. то ma foi, його смерть — не така вже й страшна і він, можливо, ще доживе до глибокої старості.

— Капітан! — вигукнув Петр і, не тямлячи себе від радості, під’їхав до нього збоку, щоб обняти його, бо вважав д’Обере швидше своїм добрим і довірливим другом, аніж начальником; та капітан був у кепському настрої й цілком серйозно погрожував йому пістолем.

— Ні кроку, бо стрілятиму! — сказав він, і Петр відчув дотик металу з правого й лівого боків грудної клітки, бо Гінo і Пуччо теж вихопили свої пістолі й миттю приставили їх йому до ребер. — Ви заарештовані, — додав капітан.

— Отямтесь, капітане! — вигукнув Петр. — Я втік із темниці, куди мене кинув Гамбаріні зразу після того, як йому дали знак світлом, що герцога вбито, і як тільки в палаці зчинилася стрілянина, першою жертвою якої мали впасти ви! Нам не залишається нічого іншого, капітане, тільки тікати, поки ще не пізно!

— En route,[92] — наказав капітан, — до Страмби.

І Гіно й Пуччо, надійні хлопці, примусили Петра повернути коня, і всі четверо рушили назад до міста.

— Ви пошкодуєте про це, капітане! — не вгавав Петр. — Ви їдете назустріч видимій і ганебній смерті.

— On verra,[93] — промовив капітан.

— Нічого ми не побачимо! — кричав Петр. — У нас не буде часу щось побачити! В темниці Гамбаріні пітьма, мов у мішку, і, наскільки мені відомо, в могилі теж не надто багато світла.

— On verra, — сказав капітан, не зупиняючись.

— Zut і crotte,[94] капітане, чи обдурив я вас коли—небудь? Чи збрехав вам бодай раз? То чому ви раптом перестали мені вірити і їдете на неминучу погибель, як покруч від осла й верблюда?

— За цю образу свого начальника ви ще відповісте, — сказав капітан.

— Ви мені більше не начальник! Я відмовляюся коритись самогубцеві й божевільному! — вигукнув Петр.

Капітан відповів прокльоном, сенсу якого ніхто не розумів, але який був тоді серед французів вельми поширений, бо його охоче вживав навіть їхній король:

— Ventre—saini—gris! Що ви про мене думаєте, лейтенанте? Що я покину свій пост і зраджу герцога, якому заприсягся у вірності, й накиваю п’ятами, бо мій лейтенант, котрого я заарештував за вельми підозрілих обставин, зі страху намолов мені всіляких нісенітниць, якусь histoire a dormir debout[95] про переворот у Страмбі? Я вам розкажу, що сталося насправді, мосьє де Кюкан. Ви — не герцогова людина, ви — поплічник Гамбаріні, це ясно як Божий день, і ви обидва сьогодні й справді зробили спробу вбити герцога, але вам це не вдалося — n’est—ce—pas?[96] І тоді ви втекли через браму Сан—П’єтро, де про всяк випадок забезпечили собі проїзд, тим часом як Гамбаріні втік через іншу браму. Цим пояснюється все, в тому числі й ваша розквашена фізіономія. Хіба це не логічно?

— Це логічно, але, звісна річ, не означає, що це правда, — відповів Петр. — Бо навіщо б я в такому разі сам собі, krucinalfagotverfluchtnocheinmal,[97] перепинив шлях, виставивши двох наших вояків? Щоб вони перешкодили мені втекти?

— Не для того, щоб вони перешкодили вам утекти, а щоб забрати їх із собою, — сказав капітан. — Утрьох воно якось легше мандрувати. Та, на щастя, тут виявився я, perspicace, прозорливий, і сам особисто пішов пересвідчитись у тому, що ховається за цією дивною штуковиною з Dolce far niente. Отак воно було насправді, мосьє. Ви знаєте, яка міра кари за замах на правителя?

— Саме сьогодні мене просвітили з цього приводу, — відповів Петр. — Четвертування живцем на дотепній конструкції під назвою хрест святого Андрія.

• Предыдущая
• 63/104
• Следующая