Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 62

• Предыдущая
• 62/104
• Следующая

Петр обернувся обличчям до кімнати.

— Будь проклятий, Джованні, не як злочинець, а як пацюк! — закричав він, пересилюючи гуркіт стрілянини, що долинала сюди з герцогського палацу. — Будь проклятий не як чоловік, а як хлопчисько, будь проклятий і нехай після смерті тебе вкинуть у смердюче багновище на самому краю пекла, де гниють і ковтають пшінку самовпевнені дурні, будь проклятий, нащадку Федеріго, котрий у цю хвилину блюс від огиди до тебе іі перевертається в домовині!

Викрикуючи останні слова вже на льоту, Петр, мов стріла, кинувся головою вперед, у натовп лакеїв, котрі повільно і обережно наступали на нього, і заходився молотити довкола себе кулаками й копати на всі боки ногами. Йому пощастило вихопити кочергу в одного з лакеїв і збити нею на підлогу двох напасників, і він на якусь мить став господарем на бойовищі, бо слуги позадкували до дверей, а відтак кинулися навтьоки; але тут на сцені з’явилося кілька гвардійців, які до цього чатували під вікном.

— Будь проклятий! Будь проклятий! — кричав Петр, коли його, хоч як відчайдушно він пручався, виволокли в коридор, тьмяно освітлений ліхтарем, котрий тримала Фінетта, що стояла віддалік біля сходів, тим часом як лакеї лупцювали його своїми дерев’яними й залізними знаряддями. — Будь проклятий! — ревів Петр, напружуючи останні сили, непритомніючи, але не перестаючи боронитись і проклинати, коли його, залитого потом і кров’ю, яка юшила з розбитих губ і надірваного вуха, несли в підземелля слизькими крученими сходами.

Фінетта йшла попереду з ліхтарем у руці й зупинилася біля відчинених залізних дверей темниці.

— І ти будь проклята, шльондро із шльондр! — кинув він їй у зблідле обличчя, але тут же пролетів у проріз дверей і розпростерся на мокрій долівці; перше ніж він устиг підвестись бодай навколішки, двері зачинилися і в замку скреготнув ключ.

Темниця була така вузька, що, розкинувши руки, Петр торкнувся протилежних стін. У непрозірній пітьмі він ледве намацав кам’яний виступ, котрий, очевидно, правив в’язням за ложе, і, знесилений боротьбою та побоями, тільки—но ліг на ньому, як відразу ж поринув у непритомний сон.

Йому снилося, що він лежить у ліжку в покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щойно принесла йому сніданок, запевняючи, що страва не отруєна, що вона термосить його за плече, аби розбудити, бо він удає, ніби спить, бо йому не хочеться ні їсти, ні розмовляти з нею, ні навіть бачній її, і що, вдаючи так, він і справді заснув, і в цьому вдаваному сні йому верзлося, наче він сидить у бібліотечній залі српновського замку, поринувши в читання Псалтиря, і все йому зрозуміло, хоч і написано якимись кривулями, причому вірш четвертого псалму «спокійно і ляжу, і засну» вплинув на нього з такою силою, що він і справді поринув у глибокий сон; при цьому йому снилося, ніби він лежить на шовковистій травичці під яблунею, всипаній зрілими плодами, й засинає під цією яблунею, і бачить сон, що його схопив орел, у якого золоті очі й червоний дзьоб, а всім іншим він нагадує майстра Шютце; цей орел несе його, мов безпорадну ганчір’яну ляльку, в своїх кігтях, один з яких оздоблений перснем Борджіа, несе на вершину страшного стрімчака й кладе в своє гніздо, повне орлиних яєць, і він, Петр, щойно вмостившись у цьому гнізді, відразу ж засинає, а заснувши, бачить сон, що перепилює в’язничні грати з допомогою гнучкої пилки, яка була схована в підборі черевика, що вилазить у вікно й спускається вниз мотузкою, звитою з розпанаханого простирала, але мотузка переривається і він летить униз; від жаху, викликаного цим падінням, він пробудився з цього останнього сну, однак знову опинився в орлиному гнізді, повному орлиних яєць; але з цих яєць уже почали вилуплюватися маленькі орлятка й заходилися його дзьобати, так що він прокинувся і з цього сну і знову лежав на шовковистій травичці під яблунею, причому одне яблуко зірвалося і вдарило його по голові, і це повернуло його до попереднього сну, коли він сидів у српновській бібліотеці з розгорненим Псалтирем на колінах і намагався читати, проте не міг, бо стіни зали здригалися й книги з гуркотом падали додолу, і це знову повернуло його в той перший сон, коли він лежав у покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щосили термосила його за плече.

— Прокинься, вайло, вставай, lazzaroni, опам’ятайся, якщо тобі дороге життя, заради Божого милосердя! — схвильовано шепотіла вона й, схопивши своїми дужими руками за борт його камзола, притягла до себе і примусила сісти. Надірване вухо при цьому заболіло так сильно, що Петр прочумався остаточно й побачив, що він знову в підземній темниці, освітленій тепер ліхтарем, який висів на гаку, забитому в товстий мур, а над ним схилилася Фінетта й намагалася допомогти йому звестися на ноги.

— Шльондро! — вилаявся він.

— Не лайся, imbecille, babbaccio, дурню, бовдуре, бо я хочу тебе врятувати! Ось твій ремінь, шпага, плащ, капелюх, швидко одягайся, мерщій, графа нема, він у палаці, я послала до нього лакеїв і лишилася вдома сама! Любий мій, зберися на силі і вставай!

Вона зняла ліхтар з гака й пішла до відчинених залізних дверей, ваблячи його за собою.

Тремтячими руками Петр підперезався ременем, накинув на плечі плащ і, похитуючись, рушив за нею, усе ще відчуваючи тягар у голові й біль у побитому тілі.

— Я відведу тебе до своєї приятельки, — виразно прошепотіла Фінетта, — вона мешкає за via Romana й заховає тебе, а коли тут усе заспокоїться, ти зникнеш із міста.

До запамороченої Петрової голови поволі поверталася ясна свідомість.

— Ні, дістань мені коня, і я поїду негайно, — мовив він, підіймаючись разом з Фінеттою крученими сходами.

— Божевільний, як же ти проскочиш у браму?

Я знаю пароль, — відповів Петр. — Коня мені, коня, більш нічого, тільки коня!

— Ти одержиш коня, — пообіцяла Фінетта, майже бігцем поспішаючи поруч нього темними й тихими коридорами старого палацу. — 3 настанням сутінків граф наказав приготувати собі коня з повним дорожнім спорядженням, і кінь і досі стоїть у стайні, бо про нього всі забули. — Вона раптом зупинилася. — Тихіше, — прошепотіла й різко штовхнула Петра в нішу, повз яку вони саме проходили, а сама пішла далі; за поворотом коридора раптом блиснуло світло й виринула постать дебелого лакея в червоному; як і Фінетта, він скрадався з ліхтарем у руці.

— Що ти тут робиш? — гостро запитала його Фінетта. — Я тобі наказала стерегти головний вхід.

— Мені причулися голоси, і я пішов подивитися, — відповів лакей. — Я й справді чув тут голоси, синьйоро. З ким це ви розмовляли?

— Сама з собою, merdaiuolo,[90] — відповіла Фінетта й звідкись, мабуть, із зборок своєї спідниці, вихопила маленький гострий кинджал, і лакей не встиг навіть писнути, як кинджал увігнався йому в серце аж по саму колодку; він упав мов підтятий. — Виходь, повітря знову чисте, — сказала Фінетта Петрові, старанно витираючи лезо кинджала об рукав убитого лакея.

Вони пішли далі.

— А без цього не можна було обійтися, Фінетто? — запитав Петр з легким докором. — Для цього merdaiuolo, як ти його влучно назвала, вистачило б і одного мого удару кулаком у підборіддя.

— Та невже? — глузливо перепитала Фінетта. — Який же ти розумник! Це щоб він за хвилину очуняв і пішов поскаржитись па мене графові? Ні, тепер, коли йому капець, я зверну все на нього, що це він допоміг тобі втекти, а я в праведному гніві вдарила його кинджалом. Ти не можеш собі навіть уявити, яку я розіграю тут комедію і які сльози литиму від обурення через твою втечу. Життя — сувора штука, і треба бути обережним, і пильнувати за собою, і лишати собі шлях до відступу, якщо не хочеш ускочити в халепу.

Тим часом вони вже вийшли на подвір’я.

— Постій тут, я виведу коня, — сказала Фінетта й щезла у темряві, розсіяній світлом молодого місяця. За хвилину вона повернулася, ведучи за вуздечку високого коня в яблуках, якого майже не було видно, так він був обвішаний подорожніми мішками, але в його чудових якостях не доводилося сумніватись; очевидно, Джованні добре підготувався на той випадок, коли б замах не вдався і йому довелося б наслідувати приклад свого батька.

• Предыдущая
• 62/104
• Следующая