Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 8

• Предыдущая
• 8/57
• Следующая

— Ну, стривай, — сказав Рудий, але згадав про прочуханку і нагнувся до клітки.

— Зажди! — крикнув Щуплий.

— Що тебе знов ужалило? — Рудий навіть зрадів.

— В одного з них якась ніби залізяка.

— Де?

— Онде. Я її й раніше бачив, але думав, що то частина їхнього тіла. Та коли вони “люди”, це, певно, рушниця-дезинтегратор.

— Яка рушниця?

— Я читав про неї в тих старовинних книжках. Більшість людей на космічних кораблях мала рушницю-дезинтегратор. Націлять на тебе — ти й розсипався на порох.

— Але ж досі вони не націлювали.

— Це ти так думаєш. А я не збираюсь тут тинятись і чекати, поки мене розкладуть на елементи. Я йду по батька.

— Боягуз! Нікчемний зрадник!

— Ну й нехай. Лайся, скільки завгодно, та коли ти їх зараз хоч пальцем торкнеш, — вони залюбки розкладуть тебе. Ось почекай, сам побачиш. Тоді начувайся!

Він почав спускатись вузенькими крученими сходами, вниз, спинився на площадці, потім кинувся назад.

Східцями піднімалася мама Рудого. Вона часто й важко дихала, але всміхалась до Щуплого: все ж гість.

— Рудий! Гей, Рудий! Ти там. Не ховайся. Я знаю, ви тримаєте їх нагорі. Куховарка бачила, куди ти побіг з м’ясом.

— Привіт, ма! — голос у Рудого тремтів.

— Покажи-но мені цих бридких звірів. Я повинна пересвідчитися на власні очі, що ти їх позбувся.

Це — кінець! Але хоча його чекало покарання, Рудий відчув, ніби камінь впав із плечей. Принаймні, він ні за що не відповідатиме.

— Вони тут, ма. Я їм нічого не зробив. Я не знав. Вони зовсім крихітні звірятка. Я думав, ти дозволиш мені їх тримати, ма. Я б нізащо не брав м’яса, якби вони їли траву або листя, ми ж не змогли ніде знайти хороших горіхів чи ягід, а Куховарка не дозволяє мені нічого брати. Я мушу вмовляти її, і не знав, що м’ясо для обіду, і…

Він торохтів, страх опановував ним, і хлопець не помічав, що мати не слухає його. Вона втупила зляканий погляд у клітку і закричала, закричала тонко й пронизливо.

— Скромні похорони — це все, що ми можемо для них зробити. Не варто привертати увагу громадськості, — сказав Астроном, аж раптом вони почули крик.

Дружина Промисловця ще не оговталась, вона бігла весь час. Лише через декілька хвилин чоловік привів її до тями.

— Вони там, у коморі. Я не знаю, хто вони, ні… ні… — нарешті змогла вона вимовити.

Промисловець хотів був зараз же рушати, але вона заступила йому дорогу.

— Ні, ти не підеш. Накажи кому-небудь із слуг. Нехай візьмуть з собою рушницю. Кажу тобі, ніколи не бачила нічого подібного Маленькі огидні потвори з… з… не можу навіть знайти слово. Тільки подумай, Рудий тримав їх, годував м’ясом.

— Я лише… — почав був Рудий.

— Це не… — додав Щуплий.

— Ну, хлопці, встругнули ви сьогодні. Гайда додому! І ні звуку мені. Ні звуку! Не хочу знати, що ви там теревените. Пізніше; коли всі заспокояться, я вас вислухаю. Щодо тебе, Рудий, я особисто простежу, щоб тебе покарали належним чином. — Він повернувся до дружини. — Хоч би які ті звірі не були, їх треба негайно знищити.

Коли хлопці вже не могли їх почути, він м’яко додав:

— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі й неушкоджені. Зрештою, нічого страшного не сталося. Знайшли собі нову забавку та й годі.

— Пробачте, мадам, не могли б ви описати цих тварин? — уривчасто спитав Астроном.

Вона заперечливо похитала головою. Вона не могла говорити.

— Не могли б ви…

— Вибачте, але я мушу заспокоїти її, — сказав Промисловець.

— Зачекайте хвилинку, прошу вас. Ваша дружина каже, що ніколи не бачила таких звірів. Напевно, у ваших краях не було ще таких унікальних тварин.

— Перепрошую, але годі зараз про це.

— Якщо тільки ці тварини не приземлились сьогодні вночі.

Промисловець відсахнувся.

— Що ви маєте на увазі?

— Вважаю, нам треба негайно йти до комори, сер.

Промисловець кілька секунд пильно дивився на нього, потім крутнувся й кинувся бігти. Астроном — за ним. Позаду чувся пронизливий крик.

Промисловець дивився на них, не відводячи погляду, потім глянув на Астронома, знову на них.

— Це вони?

— Вони, — сказав Астроном. — Немає сумніву, що ми їм так само огидні, як і вони нам.

— Що вони говорять?

— Що їм страшенно незручно, вони втомлені, навіть хворі, але при посадці серйозно не постраждали, а хлопці їх не кривдили.

— Не кривдили! Схопили, посадили в клітку, годували травою й сирим м’ясом! Скажіть-но, можна й мені з ними поговорити?

— Для цього потрібен час. Слід зосередитись. Ви почуєте їх, хоч, може, не зразу.

Промисловець спробував. Його обличчя аж скривилось від напруги. Він передавав одну й ту саму фразу: “Хлопчики не знали, хто ви”. Раптом у мозок стукнуло: “Ми це зрозуміли, і хоча вони збирались використати нас для своєї втіхи, ми їх не атакували”.

“Не атакували?” — подумав Промисловець, і не помітив, що повторив це вголос.

“Звісно, що так, — надійшов сигнал-відповідь. — Адже ми озброєні”.

Одне з бридких створінь у клітці підняло якийсь металевий предмет і на покритті клітки й на даху комори раптом з’явилась дірка з обвугленими краями.

“Сподіваємося, — надійшов наступний сигнал, — дах неважко буде відремонтувати”.

Промисловець відчув себе неспроможним далі приймати сигнали.

— Із такою зброєю вони дозволили захопити себе, замкнути в клітці? — звернувся він до Астронома. — Не розумію.

І почув спокійну відповідь: “Ми ніколи не кривдимо дітей мислячих істот”.

Сутеніло. Промисловець навіть не згадав про вечерю. Він раз У раз повертався до того, що його бентежило.

— Ви справді вірите, що корабель полетить? — спитав він Астронома.

— Вони запевняють, — відповів той, — отже, полетить. Сподіваюсь, вони скоро повернуться.

— Коли вони повернуться, — енергійно сказав Промисловець, — я виконаю нашу угоду. Переверну і землю, і небо, але їх визнає весь світ! Я помилявся, докторе. Істоти, які не скривдили дітей, хоч, можна сказати, їх на це провокували, — гідні визнання. Знаєте, мені й говорити не хотілося…

— Чому? Кажіть.

— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Тільки уявіть: схопити цих істот, годувати їх, чи, принаймні, намагатися годувати, переховувати. Неймовірно! Рудий сказав мені, це була його ідея — використати їх для вступу в цирк. Уявляєте?

— Молодість, — відказав Астроном.

— Скоро старт? — спитав Торговець.

— Через півгодини, — відповів Дослідник.

На них чекала самітня подорож. Решта сімнадцять членів екіпажу загинули, прах їхній залишиться на чужій планеті. Вони вдвох поведуть пошкоджений корабель вручну.

— Як добре, що ми не чіпали цих дітей, — сказав Торговець. — Ми уклали вигідний контракт, дуже вигідний.

“Бізнес”, — подумав Дослідник.

— Дивіться, як вони вишикувались проводжати нас. Всі як один. Вам не здається, що вони стоять надто близько? Аби до котрогось із них, бува, не дістало полум’я на старті.

— Вони на безпечній відстані.

— Яка у них потворна зовнішність, правда?

— Зате внутрішньо вони прекрасні. І дуже доброзичливі.

— Навіть не подумаєш, дивлячись на них. Особливо той, молодий, що перший знайшов нас.

— Вони називають його Рудим.

— Досить дивне ім’я для такої потвори. Аж смішно. Йому й справді шкода, що ми відлітаємо. От тільки не збагну, чому саме. Він, здається втратив якусь можливість.

— Цирк, — коротко відповів Дослідник.

— Що? Чому? Яка безглуздість!

— А чом би й ні? А що б ви зробили, якби знайшли Рудого сонним у полі на Землі? Червоні щупальця, шість ніг, псевдоподії й тому подібне?

Рудий дивився, як відлітає корабель. Червоні щупальця, через які його так прозвали, і досі коливались, передаючи смуток і жаль за втраченою можливістю. Очі на ніжках наповнились жовтавими кристаликами, які відповідали нашим, земним сльозам.

• Предыдущая
• 8/57
• Следующая