Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 7
- Предыдущая
- 7/57
- Следующая
— Розумієш, любий, — поспішно зашепотіла дружина, — Куховарка розлютована. Я вже стільки часу заспокоюю її. Чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий це зробив.
— Що саме?
Здавалось, Промисловець зовсім не збентежений, навпаки, потішений: стільки місяців він із сином переконували дружину називати хлопчика “Рудий”, а не його справжнім, трохи кумедним ім’ям, яке скидалось на дитяче прізвисько.
— Він забрав майже весь фарш.
— І з’їв його?
— Сподіваюсь, ні. Адже фарш сирий.
— А навіщо він йому?
— Не уявляю. Я не бачила його від сніданку. Куховарка помітила, як він дременув з кухні. У мисці майже не залишилося фаршу, а вона збиралася приготувати з нього обід. Ти ж знаєш Куховарку, їй довелося готувати щось інше, а це означає: цілий тиждень нам не буде спокою. Поговори з Рудим, любий, нехай він навіть не потикається в кухню, до того ж, йому не завадить вибачитись перед нею.
— Облиш. Вона наша служниця. Якщо ми не нарікаємо на зміну в меню, яка для неї різниця?
— Лише подвійна робота. Вона вже натякала, що хоче йти від нас. Ти ж знаєш, як важко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.
Це був серйозний аргумент. Промисловець неуважно глянув навколо.
— Напевно, твоя правда. Тільки-но він прийде, я поговорю з ним.
— Вже йде.
Рудий зайшов до кімнати й весело сказав:
— Здається, вже пора обідати. — Він підозріло перевів погляд з матері на батька. — Але треба спершу вмитися, — додав він і попрямував до інших дверей.
— Зачекай, — зупинив його Промисловець.
— Чого?
— Де твій маленький друг?
— Десь тут, — недбало відповів Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувся, а його нема. — Це була правда, і Рудий відчув під собою твердий грунт. — Я сказав йому, що вже пора обідати. Кажу йому: треба вертатись додому, а він каже: так. Тоді я пішов, а потім, коли я був уже біля струмка, озирнувся, а…
Астроном урвав цей слововилив, відвівши погляд від журналу, який неуважно гортав.
— Я зовсім не хвилююсь за свого сина. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.
— Однак, обід ще не готовий, докторе. — Промисловець знову звернувся до сина: — До речі, сину, Куховарка скаржиться, що не вистачає продуктів. Ти не хочеш нічого сказати?
— Не розумію.
— Жаль, але доведеться пояснити. Навіщо ти взяв фарш?
— Фарш?
— Так. Фарш. — Він терпляче чекав відповіді.
— Розумієш, я був трохи… — затнувся Рудий.
— Голодний? — підказав батько. — Що міг навіть їсти сире м’ясо?
— Ні. Воно було мені потрібне для однієї справи.
— Для чого саме?
У Рудого був жалюгідний вигляд.
Тут знову втрутився Астроном.
— Не заперечуєте, коли я скажу кілька слів? Пам’ятаєте, перед сніданком мій син заходив і питав, що їдять тварини?
— Так, справді. Як я міг забути, ох і дурень! Послухай, Рудий! Ти взяв м’ясо для свого ручного звіряти?
Рудий ледве стримав гнів.
— Ви хочете сказати, що Щуплий заходив сюди? Розказав, що в мене є звірятко? Отак зайшов і усе вибовкав? Сказав, що в мене є звірятко?
— Ні, він лише спитав, що вони їдять, і все. А коли він пообіцяв не казати, то вже нікому не скаже, дотримає слова. Ти сам підвів себе: узяв фарш без дозволу. Та це ж просто крадіжка! Кажи чесно, у тебе є звірятко?
— Так, сер, — ледве чутно відповів Рудий.
— От бачиш. Доведеться тобі позбутись його. Зрозумів?
Тепер втрутилася мати Рудого:
— Ти хочеш сказати, що тримаєш хижака? Він може тебе вкусити, у тебе буде зараження крові.
— Та вони ж зовсім крихітні, — голос Рудого затремтів. — Вони ледве ворушаться, коли їх торкнути.
— Вони? Скільки їх у тебе?
— Двоє.
— Де вони?
Промисловець узяв дружину за руку.
— Не катуй дитину, — стиха промовив він. — Якщо він сказав, що позбудеться їх, то так і зробить, цього покарання з нього досить.
І він одразу ж забув про все.
Вони вже закінчували обідати, коли в їдальню вдерся Щуплий. На якусь мить він зніяковів, потім вибухнув майже істерично:
— Мені треба поговорити з Рудим. Я мушу йому дещо сказати.
Рудий злякано подивився на нього. Астроном сказав:
— Гадаю, сину, це не дуже ввічливо. Ти примусив себе чекати.
— Вибач, тату.
— Не лайте хлопця, — обізвалася дружина Промисловця. — Нехай поговорить з Рудим, коли йому так хочеться. Нічого з обідом не трапиться.
— Мені треба поговорити з Рудим наодинці, — стояв на своєму Щуплий.
— Ну, досить, — з притиском сказав Астроном. За ввічливо-люб’язним тоном ховалося помітне роздратування. — Сідай.
Щуплий скорився, але їв без апетиту і лише тоді, коли хтось дивився на нього.
Рудий упіймав його погляд.
— Звірі втекли? — спитав він пошепки.
Щуплий ледь хитнув головою.
— Ні, — так само тихо проказав він, — це…
Астроном гостро зиркнув на нього, і Щуплий затнувся.
Після їжі Рудий вислизнув з кімнати, подавши другові непомітний знак іти за ним.
Вони мовчки дійшли до струмка. Згодом Рудий рвучко обернувся до Щуплого.
— Слухай, чого це ти надумав казати татові, чим ми годуємо звірят?
— Я такого не казав, — заперечив той, — лише спитав, що вони їдять. А це не те саме. Та й справа зовсім не в цьому.
Але Рудий мов і не чув.
— До того ж, куди тебе понесло? Я думав, ти йдеш додому. Вони всі накинулись на мене.
— Я зараз усе поясню, замовкни хоч на мить. Ти ж і слова не даєш сказати.
— Гаразд, говори, коли є що сказати.
— Я повернувся до корабля. Батьків там не було все одно, а мені страшно хотілося подивитись.
— Це — не корабель, — похмуро сказав Рудий. Йому нічого було втрачати.
— Корабель, кажу тобі. Туди можна зазирнути крізь ілюмінатори. Я зазирнув, а вони всі мертві. — Він говорив, ніби в гарячці. — Всі мертві.
— Хто мертві?
— Та звірята! — зірвався на крик хлопчик. — Такі самі, як наші! Тільки вони не звірята. Це мислячі істоти з інших планет.
Рудий на мить мов скам’янів. Він і в гадці не мав сумніватись у щирості друга, надто той був схвильований, щоб так жартувати.
— Оце-то так, — тільки й спромігся вимовити він.
— Що робити? Ох, буде ж нам, як вони дізнаються!
Щуплого лихоманило.
— Краще випустити їх, — сказав Рудий.
— Вони на нас донесуть.
— Вони ж не вміють по-нашому розмовляти. Вони ж з іншої планети.
— Вміють. Я раз чув, як батько говорив про це з мамою. Вони не знали, що я в кімнаті. Він казав, пришельці можуть посилати розумові сигнали. Телепатія, чи щось таке. Я думав, він фантазує.
— Он воно що. Оце-то так. — Рудий поглянув на Щуплого.
— Слухай! Татко звелів мені їх здихатись. Давай закопаємо їх або вкинемо у струмок, га?
— Він наказав тобі?
— Він змусив мене признатись, що я маю звірів, а потім сказав: “Ти повинен позбутися їх”. А його накази треба виконувати, він же мій батько.
У Щуплого відлягло від серця. Це був узаконений вихід.
— Тоді не зволікаймо, доки вони не докопались. Ох, буде ж нам, коли вони дізнаються.
Вони кинулись до комори, в голові у них снували неймовірні видіння.
Зовсім інше — знати, що вони “люди”. Як звірята, вони кумедні, як “люди” — потворні. Очі, — раніше невиразні крихітні цятки, — тепер, здавалося, стежили за ними з неприхованою злістю.
— Вони видають якісь звуки, — прошепотів Щуплий.
— Вони ніби розмовляють, — відповів Рудий.
Смішно, вони й раніше також чули ці звуки, але не надавали їм ніякого значення. Рудий навіть не ворухнувся. Щуплий теж. Хлопці відгорнули брезент, але тільки стежили. Щуплий помітив: до фаршу ніхто й не доторкнувся.
— Ну що, починай! — сказав Щуплий.
— А ти?
— Ти ж знайшов їх!
— Тепер твоя черга.
— Ні, це ти їх знайшов. Ти в усьому винен. Я лише спостерігав.
— Ми ж весь час були разом, Щуплий, ти ж знаєш.
— Байдуже, ти їх знайшов. Я так і скажу, коли вони прийдуть сюди шукати нас.
- Предыдущая
- 7/57
- Следующая
