Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 28
- Предыдущая
- 28/57
- Следующая
Щоб по-справжньому зрозуміти те, що сталося в цьому мертвому древньому місті, треба хоч раз побачити лева не в клітці, треба знати, як скаженіє левиця, захоплена під час годівлі дитинчат. Я ошелешено слухав муркотіння, голосне, ніби чоловіче хропіння, і не міг очей відвести від картини, що постала переді мною у блідому місячному світлі. Ще й досі бачу я Джіма, схиленого над розімлілою левицею, а левенята собі ссуть, штовхаючи її в живіт лапами завбільшки з мій кулак.
Нгала стис мою руку й кивнув головою. Ми навшпиньках прошмигнули повз левине лігво, не зводячи погляду з Джіма, і він теж весь час дивився на нас. На губах у нього завмерла незрозуміла усмішка, і я помітив, що райдужні відблиски, котрі я бачив навколо гриба під деревом, тепер сяють над його ледве видимими в темряві плечима. Не знаю, яким чином він позбувся прирученого хижака, однак він майже тієї ж миті приєднався до нас. Нгала озирнувся й повів нас далі. Ми не промовили жодного слова.
Я розмірковував, чи не надав мені гриб, хоч проковтнув я його зовсім мало, тих же чудодійних властивостей, що й Джімові.
Ми йшли глинистими вуличками, прямуючи до якогось місця, добре відомого Нгалі. Це його предки звели місто з червоної глини, згадки про місто збереглися в древніх легендах — зовсім нещодавно ми порівнювали ці легенди з реальними результатами розкопок. Проте я не міг би сказати напевне, що Джім не має ще якоїсь, одному йому відомої мети. Я вже згадував, що був майже впевнений у належності Нгали до політичної підпільної діяльності, відчутної в цих краях, і довіра, з якою ставився до нього Джім, викликала в мене підозру. Я питав себе, про що, власне, просив він Нгалу, чому йому довелося так наполягати і чому Нгала згодився так неохоче.
— Куди ми йдемо? — спитав я.
— Прийшли, — відповів Нгала.
Вузенька вуличка розширилась і перетворилася на невеликий майдан, вкритий густим чагарником. На майдані здіймалася велика будівля овальної форми. Під стелею, що якимось дивом збереглася, над дверима виднівся складний візерунок із сліпучих зигзагів. Коли я придивився до них уважніше, мені здалося, що вони ворушаться.
— Чекати… — прошепотів Нгала.
Я зупинився поруч із завмерлим Джімом і дивився, як чорношкірий увійшов у будівлю й за мить повернувся з червоним тамтамом у руках. З першого ж погляду я впізнав візерунок, який прикрашав інструмент. Цей тамтам був музейною коштовністю — вік його перевищував чотириста років. З неба на нас дивилося криваве око місяця — велетенська небесна копія древнього інструмента.
— Люди лнага, — сказав чорношкірий з несподіваною урочистістю. — Дивитися прямо в очі Нгала.
І він ударив по тамтаму долонею, пробудивши в ньому голос, котрий дрімав століттями. Його голова була високо піднята, і раптом я помітив, що весь віддзеркалююсь у його широко розплющених очах. Секунду я вагався, мовби якийсь внутрішній голос попереджував мене, що я не повинен сліпо підкорюватись. Але цікавість перемогла, і я пильно глянув на своє власне крихітне відображення, яке плавало в темному зблискові Нгалиної зіниці. Гадаю, Джім зробив те саме.
Нгала ритмічно бив руками по тамтаму. Проте ритм цей постійно змінювався. Спочатку він був повільним і монотонним, наче долоні над силу вивільняли звуки, сховані в старовинній лункій скриньці, однак потім він непомітно почав прискорюватись і позбувся монотонності. Кожен звук, що виривався з дерев’яного тамтама, стрясав мене — я навіть гадки не мав, що з цього примітивного інструмента можна видобувати таке багатство відтінків. Я безліч разів слухав кращих ударників найзнаменитіших джазів світу, і все ж від ритмічних ударів Нгали мені перехоплювало подих, ніби кожен звук був щаблем, на який я мимохіть піднімався (чи опускався — цього ніяк не можна було збагнути), відчуваючи, що останнє відлуння звуків відбивається від дверей — найтаємничіших дверей, які я будь-коли зустрічав у своєму житті. Але новий удар знову вів мене до нового щабля, а далекі двері, здавалось, відсувалися далі й далі. Ніколи ще мені не доводилось піддаватися такій дивовижній перевірці, що захоплювала все моє єство. І в тому самому ритмі моє відображення в зіниці Нгали то затуманювалося, то знову набувало чітких обрисів, мовби я розгойдувався в якомусь просторі, мовби все єство моє було зведене нанівець, або ж якась незнана сила на невловиму мить відносила мене з цього зарослого чагарником майдану, а я знову й знову повертався сюди — повертався зусиллям волі, однак нові рокоти тамтама поступово робили мою силу волі все слабшою і слабшою. Легко й непомітно я втрачав зв’язок з усім, що мене оточувало. Я відчував, що підхоплений вихором, у якому розчиняються й щезають моє ім’я, моя особистість. Місяць, що плив над нами, вже скочувався на захід, і тіні згущувалися, надаючи глиняним руїнам вигляду майже нестерпного тягара. Я гадаю, Нгала не випадково став так, аби місяць освітлював його обличчя збоку. Хоч мої очі не відривались од його зіниці, я майже фізично відчував, як опускаюсь (тепер я вже не мав сумніву, що безупинно опускаюся вниз) і дедалі більше занурююсь у незнану досі темряву, не схожу на звичайну темноту. Рокіт барабана став трагічним: у ньому звучали голосіння й сухі тріскучі вибухи, схожі на рушничні постріли. Це й справді були рушничні постріли!
Нгалина зіниця розширилася ще дужче, у густій темряві вона наче перетворилась на дивовижний екран, на ньому заворушились нечіткі тіні. І раптом моє відображення, що плавало там мовби в тумані, стало виразним. Все моє обличчя було в сажі, сорочка звисала клоччям, я тримав у руці задимлений пістолет і щось кричав невидимим людям. Тріскотнеча рушниць не змовкала, і я здивувався, що не чую власного голосу. Я бачив відсвіти величезної пожежі, у заграві якої кишіли чорні люди. Потім з ревом і пострілами увірвались ті, кому я вигукував накази. Я бачив їхні роззявлені роти, але нічого не чув, хоч розрізняв кожну дрібницю, кожну деталь: налиті кров’ю обличчя, рухи, навіть цівки диму. Раптом переді мною, затуливши цю картину, виник чорний велетень, який стрясав списом. Я розрядив свій пістолет у його широкі груди, на яких погойдувалося намисто з лев’ячих іклів. Наче в уповільненому кіно, я бачив, як воїнове обличчя викривила передсмертна мука, його рот похлинувся останнім криком. Однак у мене не було часу дивитися, як він падає, бо я кинувся вперед. Мої люди оточили місто (я знав, що вони його оточили) і тепер стискали кільце.
Я впізнав ту овальну будівлю, перед якою стояв, і принизливий страх підхопив мене, мов океанська хвиля. Цей страх прогнав заціпеніння і змусив мене урвати чаклунство жорстокого фільму, що так неждано розгорнувся на моїх очах, змусив кинутись на безтямну боротьбу з насланням привидів-образів. Ні, я не став жертвою жахливого сну. Просто я знову був на тому самому місці, куди якимось чином уже приходив у іншу епоху. Бо я збагнув, що людина, яка перед моїми очима знищувала місто, куди привів нас Нгала, — не хто інший, як капітан фрегата (й торговець рабами) Ной Уоррен, батько мого діда Стюарта. І довкола мене відбувалось те, що вже колись відбувалося насправді. Я відчував запах диму; здавалось, варто мені лишень простягти руку, і я відчую під пальцями чорну шкіру юної дівчини, котру Сем кинув мені до ніг. Я знав, що це наймолодший матрос у моїй команді: перед нашим відплиттям його мати накреслила пальцем невидимий хрест у нього на лобі й слізно просила мене доглянути, аби з ним нічого не сталося. Я намагався вирватися із страшного видіння, стати самим собою, адже я не мав до всього цього ніякого стосунку; і все ж, як і досі, я бачив, що сміюся й плескаю Сема по плечу. Мені хотілося крикнути (Ноєві? Нгалі?): “Доволі! Годі!”, але сам не чув власного голосу, як не чув і голосу людини, котра щось промовляла до Сема і від чого він сміявся. Тим часом майдан заповнювався новими й новими неграми. Хтось тягнув чудові слонові бивні. Сем кудись зник і повернувся з двома зливками золота. Мої люди зривали золоті браслети з зап’ясть і щиколоток чорношкірих, — прикраси їм тепер ні до чого, тепер їх чекали ланцюги й довгий шлях до фрегата.
- Предыдущая
- 28/57
- Следующая
