Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 27
- Предыдущая
- 27/57
- Следующая
— Не будь дурнем, Верноне! Очі тих, хто з’їв лнагу, теж перетворюються на лнагу. Бо як би тоді Нгала про все здогадався?
Кольорові полотнища усе ще погойдувались, з їхніх пластичних поєднань виникали все нові й нові композиції, котрі, мабуть, змусили б збліднути від заздрощів будь-якого художника-абстракціоніста.
— А мої? — спитав я, сам не впізнаючи свого голосу.
— Можеш уявити, що й твої очі теж. Нгала дивився на нас із забобонною шанобою.
— Людина лнага могутня… Людина лнага — не людина… — бурмотів він.
Я помітив, що поволі звуки перестали породжувати колишню чарівність фарб. Тепер кольори здавались блідішими, прозорішими, і я подумав, чи не починає слабшати дія отрути, але тут же згадав, що звуки, перетворювані в кольори, всього лиш змінилися кольорами, перетворюваними в звуки.
— Які ще сюрпризи підготувало нам лнага? — спитав я з простакуватою розв’язністю.
— Облиш свою легковажність, Верноне.
Джім проковтнув цю отруту раніше від мене, отож цілком природно, що кожну зміну її дії він відчував теж раніше. Я почав пильніше дослухатись до своїх відчуттів.
— Люди лнага… — бурмотів Нгала. — І місяць… повний місяць…
Та його слова вже не породжували барвистих узорів. Одні лише глиняні стіни, залиті місячним світлом, здіймалися переді мною, і тільки тепер, коли фантастичні танці перестали відволікати мою увагу, я відчув їхню дивну, незвичну красу. Переді мною була фортеця — щось на зразок міста, обнесеного стінами. Ми пройшли через вхід, схожий на древню тріумфальну арку, і простували зараз між високими глиняними будинками, що витріщились на нас зяючими вікнами, їхні дахи попровалювались, і в тих місцях, де вони спиралися колись на стіни, глина була вищерблена і мовби з’їдена невидимою проказою часу. Дощі полишили свої сліди на червонястій масі, вкривши її поверхню рівчачками і зруйнувавши дерев’яні й теракотові прикраси. І все ж одна жовта маска, вправлена в фасад, ще трималася, хоч руки, які створили її, вже давно перетворилися на порох і тлін. Вся будівля нагадувала усічені конуси, вони були схожі на зборище вавілонських веж, перенесених сюди з біблейських рівнин, а ми — на трьох прочан, які заблукали серед місячних просторів.
— Ми повинні спробувати, Нгало, — мовив Джім.
Чорношкірий дещо спам’ятався. Це був міцний хлопець — такого мій дід Стюарт купив би з заплющеними очима. Тобто я хочу сказати, що він зміг би поцінувати чудові м’язи й могутні плечі Нгали. Звісно ж, тепер усе змінилось, та й ми були не в себе вдома, в Джорджії, а в таємничих глибинах Африки, у країні Нгали, котрий мріяв вивчати її історію. Власне, саме тому він і прийшов до нашого табору й запропонував нам свою допомогу. Особисто я був майже цілком упевнений в тому, що він належить до однієї з таємних негритянських організацій: ними аж кишіло в цих місцях і всі вони боролися за незалежність. Я добре знав чорних, я жив між них, і я володів інтуїцією — можливо, спадковою, — котра допомагала мені відгадувати, що коїться в їхніх серцях. Спокійну гідність Нгали можна було пояснити хіба що релігійною фанатичністю або зовсім найновішими знаннями про те, чого варта влада людини. Я особисто схилявся до другого здогаду. Тільки наше несподіване перетворення в людей лнага змогло збентежити його, пробудити в його душі атавістичний жах — або, може бути, лише глибоку шанобу.
— Про що ви говорите? — спитав я.
Але Джім навіть не глянув на мене.
— Ти віриш мені, Нгало?
— Я вірити, — одказав негр і на доказ сказаного додав: — Я привести білі люди сюди.
Спочатку мені було невтямки, за якими ознаками Нгала вказав нам місцезнаходження цього покинутого міста, якого не знає жоден білий. Та Джім мимоволі пояснив мені це.
— Ти хочеш знати, Нгало, чи не так? — мовив тоді він. — Ти хочеш знати про своїх предків? Хто не знає свого коріння, той не вартий листя, яке відносить вітром.
Він говорив незвичайно збуджено, ані на йоту не переймаючись тим, чи зможе Нгала зрозуміти його. І не Нгала, а я почав розуміти, чому Джім завжди так наполягав на вивченні древніх африканських цивілізацій, змусив мене поділити його захоплення й затягнув в Африку всупереч здивуванню й навіть презирству, з якими моя сім’я сприйняла цей вчинок. Мені навіть довелося заручитися підтримкою свого дядечка Генрі, сенатора, а вже той одразу прикинув, які політичні вигоди може мати республіканська партія, жонглюючи перед чорними виборцями іменем Вернона Л. Уоррена, “відомого фахівця з питань африканської культури, сина благородного Півдня”.
І ось нині, перебуваючи наодинці з пойнятим ваганням Нгалою і настійливим Джімом, я вперше запитав себе, чому я, власне, пішов за цим колишнім хлопчаком у порваній сорочці, чому я вимагав од батька, щоб той допоміг йому здобути освіту, і чому я тепер стою отут, біля велетенських глиняних будівель, під місяцем, таким самим червоним, як і ці стіни, на землі цього материка, на другому краї землі, вдалині від усього, що люблю й ціную. Яким безглуздим чаклунством примусив мене Джім терпіти всі його забаганки? Бо ж насправді все мало б бути навпаки, адже тільки завдяки мені він зумів вирватися з того жалюгідного становища, в якому ниділа його рідня! Очевидно, незвичайна ясність моїх тодішніх думок теж була викликана дією отрути.
Я сердито поглянув на Джіма, побачив його очі, котрі пожирала фіолетова отрута, і зрозумів усю нищівну силу допитливості й огиди. У моїй голові блискавкою зринула згадка про старого Іакова. Джім підкорив собі мою душу тією самою сумішшю чарів і страху; він збуджував у мені ту саму хворобливу допитливість, яка в дитинстві змушувала мене годинами чаїтися біля халупи, схованої за акаціями. Відбулося тільки зміщення — я переніс на нього мій давній комплекс. Ту допитливість і огиду, котрі збуджував у мені чорношкірий п’яничка, я переніс на дивакуватого білого злидаря, який завжди воловодився з неграми й схибнувся на ідеї братства з ними. І благородна кров уродженця Півдня спізніло закипіла в моїх жилах, коли я усвідомив цей злочинний гіпноз, змішаний з давньою ненавистю. У драмі, котру з давніх-давен розігрують білі й чорні, я опинився в ролі негідного білого, не здатного позбутися своїх комплексів. Та ж будь-який мій одноплемінник скинув би їх під сухою гіллякою з повішеним на ній негром!
— Ну, швидше! — вигукнув Джім, і я здогадався, що, захоплений своїм відкриттям, я пропустив частину його розмови з Нгалою.
Ота породжена отрутою гриба ясність думки, яку я відчував у собі, певне, підсилила й звичайні властивості Джіма, подвоїла його здатність переконувати. Я зрозумів, що йому вдалося умовити Нгалу, бо вони обидва рушили в глиб руїн.
— Ходімо, Верноне!
Джім недбало кинув ці слова через плече, мовби вони призначалися для собаки. Мене охопило палке бажання дати йому ляпаса, принизити його перед цим чорнопиким… І все ж я пішов услід за ними, ніби нічого й не сталося. Мене терзали суперечливі прагнення (мабуть, це теж було пов’язане з дією клятого гриба), і моя впевненість у собі поволі й непомітно зникла.
Я розгублено брів поміж червоних стін. Місто було побудоване без будь-якого плану, тому вузькі вулички й проходи між будівлями виявилися суцільним лабіринтом, ми обережно долали покручений шлях, захаращений груддям глини від пообвалюваних стін. На одному з перехресть ми натрапили на диск із слонової кості; на ньому були зображені два слони, що зіткнулися лобами. Все довкола дихало спокоєм, і місяць то освітлював нас, то зникав за рудими будинками. Місто було таке мертве, що я не здивувався навіть тоді, коли ми зустрілися з левами.
Левиця спала, лежачи на боці, двоє левенят поснули, припавши їй до сосків. То, мабуть, лише їхній запах — запах диких звірів — пробудив у мені благеньку згадку про давній жах. Одначе я дивився на них так само спокійно, як і на довколишні стіни. Але Нгала за якусь мить прослизнув між мною і Джімом, схопив обох нас за руки. Я відчув, як увесь він напружився, важко долаючи переляк, що бився в чорній в’язниці його тіла; здавалось, у нього відняло мову. Джім відсторонив його руку й пішов прямо до звіра. Левиця схопилася на ноги, вирвавши соски із писків левенят, з них ще трохи текло молоко, до якого смішно тяглися маленькі рожеві язички. Проте нам було не до сміху. Шерсть на загривку левиці настовбурчилась, сама вона готова була стрибнути будь-якої миті. Але Джім наближався до неї неймовірно спокійно, вона присіла, підібгавши хвоста, вищирила зуби й гарчала, її руда шерсть хвилями ходила на спині й на боках. Джім спокійно простяг руку й погладив левицю по морді; вона одразу ж заспокоїлася, заплющила очі й почала ніжно муркотіти.
- Предыдущая
- 27/57
- Следующая
