Я, робот - Азимов Айзек - Страница 25

• Предыдущая
• 25/45
• Следующая

— Ланнінгу незабаром сімдесят, — сказав він так, ніби цим усе пояснив.

— Знаю.

— I майже тридцять років він — директор заводу.

Ербі кивнув.

— Отже, — в голосі Богерта зазвучали чарівні нотки, — ти міг би знати, чи… чи не думає він іти у відставку. За станом здоров’я, скажімо, чи щось інше.

— Цілком, — тільки і сказав Ербі.

— Ну, а ти знаєш?

— Звичайно.

— Тоді… гм… не міг би ти мені сказати?

— Якщо ви запитуєте — скажу. — Робот був реалістом. — Він уже подав у відставку!

— Що?! — вихопилося з уст Богерта. Велика голова вченого подалася вперед. — Повтори!

— Він уже подав у відставку, — спокійно повторив робот, — але вона ще не вступила в силу. Він чекає, бачите, поки не вирішиться проблема… гм… зі мною. Після цього він готовий передати обов’язки директора своєму наступнику.

— А його наступник? Хто він? — видихнув Богерт.

Він впритул став перед Ербі, а його очі, як заворожені, вп’ялися в безпристрасні червонуваті фотоелементи, що слугували роботові очима.

— Майбутній директор — ви, — прозвучала некваплива відповідь.

Обличчя Богерта враз полагіднішало, напругу змінила скупа усмішка.

— Це — приємна новина. Я сподівався і чекав на це. Спасибі, Ербі.

Пітер Богерт просидів за письмовим столом до п’ятої години ранку, а о дев’ятій знову був на роботі. Один за одним він вихоплював довідники з полиці над столом, проглядав їх, ставив на місце… Купка сторінок з готовими розрахунками росла мікроскопічними темпами, зате на підлозі утворилася ціла гора зім’ятих списаних аркушів.

Рівно ополудні він перевірив останню сторінку, протер червоні від утоми очі, позіхнув і потягнувся.

— З кожною хвилиною важче. Хай йому біс!

Обернувшись на скрип дверей, Богерт кивнув Ланнінгу, що зайшов до кімнати. Похрускуючи пальцями, директор окинув поглядом розгардіяш у кімнаті і спохмурнів.

— Новий напрямок? — запитав він.

— Ні, — була задерикувата відповідь. — А чим кепський старий?

Ланнінг не потурбувався відповісти. Лише удостоїв побіжним поглядом останню сторінку з розрахунками, що лежала на столі.

— Келвін говорила вам про робота? — запитав він, прикурюючи сигару. — Це — математичний геній. Надзвичайно цікаво.

Богерт голосно пирхнув:

— Так, я чув про це. Але хай краще Келвін займається своєю роботопсихологією. Я перевірив Ербі в математиці. Він ледь справляється з обчисленням.

— Келвін так не вважає.

— Вона божевільна.

— Я так не вважаю. — Очі директора зловісно звузилися.

— Ви? — голос Богерта став твердим. — Про що ви говорите?

— Я перевіряв його цілий ранок. Він може такі фокуси виробляти, що вам і не снилося.

— Хіба?

— Не вірите! — Він вийняв з кишені аркуш паперу і розгорнув його. — Це не мій почерк, правда?

Богерт зупинив погляд на аркуші, всіяному великими, незграбними цифрами.

— Це Ербі писав?

— Так! Якщо ви помітили, він працював на швидкість над інтегруванням вашого двадцять другого рівняння. I він, — Ланнінг постукав жовтим нігтем по останньому рядку, — дійшов такого самого висновку, що й я, але в чотири рази швидше. Ви не мали права знехтувати ефектом Лінгера при позитронному бомбардуванні.

— Я не знехтував ним. Заради бога, Ланнінг, подумайте, це б виключило…

— О-о, звичайно, ви пояснили це. Ви застосували перехідне рівняння Мітчелла, еге ж? Так-от, його тут не можна застосовувати.

— Чому?

— Бо, по-перше, ви користуєтеся гіперуявними величинами.

— А до чого тут це?

— Рівняння Мітчелла не годиться, якщо…

— Ви при своєму розумі? Коли ви перечитаєте статтю самого Мітчелла в “Записках Фара”…

— Облиште. Я з самого початку казав, що його міркування мені не подобаються. I Ербі підтвердив мої передчуття.

— Ну тоді, — спалахнув Богерт, — хай цей механізм вирішує вам усю проблему! Навіщо возитися з недоумками?

— У тому-то й заковика, що Ербі не може вирішити проблеми. I коли він не може, то й ми самі не можемо. Це питання я передаю на розгляд в Національну Раду. Тут ми безсилі.

Богерт схопився на ноги так рвучко, що стілець відлетів убік. Обличчя його побагровіло:

— Ви цього не зробите! Ланнінг почервонів від обурення.

— Ви мені вказуєте, що я повинен робити, а що я!?

— Саме так, — скреготнув зубами Богерт. — Я розв’язую проблему, і ви не вихопите її у мене з рук, ясно? Думаєте, я не бачу вас наскрізь, ви, скам’яніла муміє. Ви швидше відріжете собі носа, ніж довірите мені вирішувати проблему телепатії робота.

— Ви телепень, Богерте, я вас звільню за непідкорення старшому… — губи Ланнінга аж тремтіли від гніву.

— Є одна обставина, що не дозволить вам цього зробити, Ланнінг. Коли поряд з нами робот, який читає думки, секретів бути не може. тож не забувайте, що я знаю про вашу відставку.

Попіл на сигарі Ланнінга затремтів і впав на підлогу. За ним полетіла і сама сигара.

— Що?.. Що?..

Богерт зловтішно посміхнувся:

— I я — новий директор, зрозуміло? Мені добре відомо про це, не думайте, що я нічого не знаю. Дідько вас забирай, Ланнінг. Видавати накази тут буду я, інакше ви втрапите в таку… таку халепу, яка вам і не снилась.

До Ланнінга повернувся дар мови, і він загорлав:

— Ви звільнені, чуєте? Я вас звільняю від усіх обов’язків! Вам кінець, зрозуміло?

На обличчі Богерта розпливлася широка посмішка:

— А яка з цього користь? Ви нічого не доб’єтеся. У мене є козирі. Я знаю, що ви подали у відставку. Мені сказав Ербі, а він це знає безпосередньо від вас.

Ланнінг намагався говорити спокійно: він мав вигляд старої-старої людини з утомленими очима й обличчям, з якого вже давно зійшов рум’янець, поступившись старечій жовтизні:

— Я хочу поговорити з Ербі. Він не міг такого сказати. Ви граєте в небезпечну гру. Але я розкрию ваші карти. Ходімо зі мною.

Богерт стенув плечима.

— До Ербі? Чудово, чорт забирай!

Рівно опівдні Мілтон Еш підвів голову від свого незграбного малюнка і сказав:

— Ви вловили саму ідею? У мене вийшло не зовсім вдало, але вигляд він матиме приблизно такий. Чарівний будиночок, і дістанеться він мені майже задарма.

Сьюзен Келвін подивилася на нього очима, сповненими ніжності.

— Він і справді гарний, — зітхнула вона. — Я часто думала, щоб і собі… — її голос затих.

— Атож, — захоплено вів далі Еш, відклавши олівець, — я мушу дочекатися відпустки. Залишилося якихось два тижні, але через цього Ербі все зависло у повітрі. — Він опустив очі й почав роздивлятися свої нігті. Тут ще є одне… Але це таємниця.

— Тоді не кажіть.

— А-а, все одно. Мене аж розпирає від бажання розповісти кому-небудь і найкраще довіритися… гм… саме вам, — він ніяково всміхнувся.

У Сьюзен Келвін закалатало серце, але вона не промовила й слова.

— Щиро кажучи, — Еш підсунувся до неї ближче і перейшов на довірливий шепіт, — будиночок не тільки для мене. Я одружуюсь!

I раптом він схопився з місця:

— Що з вами?

— Нічого! — Страшне відчуття запаморочення минуло, але їй важко було говорити. — Одружуєтесь? Ви хочете сказати…

— Авжеж, звичайно! Пора вже, правда? Ви ж пам’ятаєте ту дівчину, що була тут минулого літа. Так це вона і є! Але вам погано. Ви…

— Голова розболілася, — Сьюзен Келвін кволо відмахнулась від нього. — У мене… у мене це буває останнім часом. Я хочу… я хочу, звичайно, привітати вас. Я дуже рада…

Невміло накладені рум’яна виступили двома непривабливими плямами на її зблідлому обличчі. Світ довкола поплив перед очима.

— Вибачте мені, будь ласка, — тихо проказала вона.

Спотикаючись, немов сліпа, вона вийшла за двері. Катастрофа сталася раптово, як уві сні, і, як уві сні, була неймовірно жахливою.

Як же це могло статися? Адже Ербі говорив…

А Ербі знав! Він умів читати думки! Запаморочення минулося тільки тоді, коли вона, зовсім без сил прихилившись до дверей, побачила перед собою металеве обличчя Ербі. Вона й не пам’ятала, як піднялася сходами на два поверхи вище — цю відстань вона подолала в одну мить, як уві сні.

• Предыдущая
• 25/45
• Следующая