Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/46
• Следующая

— Там, на сході, звідки встає Сонце, яке дає життя на землі, місце Вершителя Добра. Місце ж доброносців на заході. Вони повинні коритися йому в справах, що не знають кордонів між державами, які паплюжать мораль нескінченними війнами і ненависними релігійними чварами. Ми об’єднані спільною метою створення Добра, — ритор голосно повчав новачка. — Чи ти готовий з нами згуртуватися?

— Так, готовий! — впевнено відповів Сірано. — І сподіваюся: Добром буде й захист права на життя кожної людини.

— Риторе! Твій новоявлений сказав чудові слова, — озвався Вершитель Добра. І аж тепер Сірано пізнав старечий голос свого колишнього вчителя, сільського кюре з Мов’єра, перед яким шанобливо стояли доброносці у відлогах. Серед них — “місцевий наглядач”, герцог д’Ашперон, та син крамаря Кола Льобре.

— Новоявлений Савіньєн Сірано де Бержерак, — промовив Вершитель Добра кюре і подав густосписаний аркуш паперу, — прочитай і кров’ю підпиши цю клятву, яку даєш перед майбутніми соратниками по товариству — вимушено таємному в сучасному світі Зла і Несправедливості.

І Сірано урочисто-піднесено присягнув:

— “Я, Савіньєн Сірано де Бержерак, шукаючи блага людям, клянуся перед світлим розумом людства і перед братами-доброносцями, що з непорушною вірністю докладу всіх сил, а якщо треба, віддам життя для досягнення миру і згоди між людьми всіх країн. І нехай допоможуть мені в цьому мій розум і совість, які я об’єдную з мудрістю і совістю іародів, що живуть на Землі, не зважаючи на звання, раси й переконання”.

Ритор витягнув уперед шпагу, Сірано вколов об неї вказівний палець правиці і, коли виступила червона крапля, кров’ю підписав письмову клятву.

— Поздоровляю тебе, сину мій! Тепер ти доброносець! — проголосив Вершитель Добра. — Твої наміри віднині стануть нашою спільною справою, якої потребує нещасне людство, що його майже три десятиліття терзає кровопролитна війна святенників і владолюбців. Що скажеш, новий доброносцю, своїм братам?

Сірано на мить замислився. А потім прочитав свій сонет, присвячений Томмазо Кампанеллі, якого пізніше відішле в своєму трактаті до країни мудрих на іншій планеті, названій Сонцем.

ФІЛОСОФУ СОНЦЯ

Потік убивств країну запрудив

Во ім’я короля чи бога.

Великий той, хто совість забруднив

І золота найбільше в кого.

Добра шукач мандрує в диваках.

Мислителів ведуть на страту.

Повзи, лижи — не буде просто так,

Знайдеш підтримку у багатих.

Та в темінь ночі ступимо ми крок,

Відкриєм розум й серце людям:

І міріадами живих свічок

Єдиним полум’ям ми будем!

Світ стане спільним, кожен — побратим:

“Мені — нічого, все, що є, — усім!”

Під склепінням підземелля запала тиша, чути було, як потріскував один із світильників над вівтарем та скрипіли ботфорти — хтось із присутніх сторожко переступав з ноги на ногу. Нарешті Вершитель Добра мовив: — Слушно сказано серцем твоїм, гідний доброносцю. Тож хай вірші, поете, служитимуть дороговказом для тебе зі словами, підказаними Кампанеллою: “Все, що є, — усім!”. Отже — людям. Йди за ритором, він наставить тебе на шлях Добра.

Одягнувши на голову Сірано білу запону, англієць знов узяв його за руку і повів із підвальної зали в іншу кімнату, де мала відбутися таємна розмова.

Вони проминали коридори з низенькою склепистою стелею, аж поки опинилися в тісній келії. Ритор щільно причинив двері, брязнув засувом і запалив світильник у скляному балоні, а свічку, з якою вони сюди дісталися, погасив.

— Скидай, брате, відлогу, щоб легше дихалося. Бо розмова буде тривалою. Уелл? Добре?

Сірано залюбки стяг відлогу, уважно стежачи, як те саме робить його ритор. Скинувши білий капюшон, англієць, однак, залишився в чорній напівмасці, що звисала над чолом і очима.

— Ми майже в однаковому становищі. Я маю на увазі твою чорну пов’язку на рані, — сказав ритор. — Та це між іншим. А зараз на підтвердження нашої дружби я скину свою маску, чого досі ніколи не робив. Отепер відомий в Англії своїм дивацтвом або бажанням приховати дефект лиця письменник Тристан Лоремітт до твоїх послуг! — закінчив він.

Від подиву Сірано закам’янів: перед ним було його власне обличчя ще до поранення — ніс, що завдав йому в житті стільки прикрощів, став причиною слави скандаліста-дуелянта, починався вище брів.

— Як бачиш, ми схожі. Перше, що хочу сказати по секрету: ми з тобою брати по крові.

— По крові-і? — Сірано аж присів від подиву.

— Так. У нас спільна батьківщина і предки, які давно-давно відвідали Землю з “Місією Розуму і Серця”, — остаточно приголомшив його Тристан.

Як привітний господар і місцевий наглядач, герцог д’Ашперон попрощався з доброносцями і провів їх за ворота замку. Потім з турботливим виглядом перевірив, чи закладено стіну, чи заперто ворота, покликав слуг, роздав їм зброю і розставив по місцях, навіть вислав оглядових на сусідні вулиці. Очевидно, відвідини його превелебності з проломлюванням стіни і розмова з ним без свідків добряче насторожили герцога.

У замку зосталися ритор і щойно прийнятий у товариство доброносців Бержерак.

Сірано досі ще не міг отямитися після зізнання Тристана в тому, що обидва вони — неземного походження. А той, ніби нічого й не сталося, наставляв новачка:

— Сонет, друже, переконав мене: ти мислиш не так, як усі. Вері найс! Чудово! Ним ти пробудив мої спогади, якими я хотів поділитися зі своїм братом по добру й крові.

— Признаюся, риторе, слова про нашу спорідненість неабияк схвилювали, бо вже доводилося чути натяки на моє нібито неземне походження. Так говорив індіанець із племені майя, розповівши мені про білих богів, які тисячі літ тому прилетіли на півострів Юкатан, що за океаном. За його словами, вони забороняли не тільки людські жертвопринесення, а й будь-які вбивства, вчили відмови од війн, обов’язкової для всіх праці, презирства до багатства, загальної рівності людей — незалежно від каст, знатності та їхніх маєтностей. Але таке вчення нібито не сподобалось білим вождям і жерцям, які не визнали пришельців. А ті розчарувалися в нерозумних вчинках земних істот і полетіли, лишивши потомство із спадковою прикметою — носом, що починався вище брів, як у мене і у вас, риторе.

— Пізнаю учасників нашого першого міжзоряного польоту “Місії Розуму і Серця”! Діяли вони щиро, та надміру прямолінійно. І не тільки на заокеанському материку, в Америці. Головний корабель знаходився між Землею і Місяцем, посилаючи малі небесні шлюпи в різні точки планети, де можна було допомогти людям, посприяти їхньому розквіту. Скільки ж відкриється таємниць, якщо прочитати хроніки давніх подій, наприклад, клинописи шумерів про Гільгамеша чи давньоєгипетські легенди про бога Тота-Носатого…

— Мені про нього розповідав П’єр Ферма, мій поручитель. Він бував у Єгипті, де й познайомився з культом бога Тота, покровителя вчених і мудрості, який начебто прилетів із Сіріуса і відкрив людям багато знань…

— Назви небесних тіл умовні, друже, — перебив його Тристан. — Чи можу я говорити з тобою старогрецькою?

— Прошу. Я вивчив її і легко розумію, але дозволь, риторе, відповідати по-французькому, аби не різати твого слуху своєю вимовою.

— Я, правда, звик до бездоганної і милозвучної лексики древніх, але, думаю, двомовний діалог відбудеться. Отже, нашу спільну прабатьківщину назву Солярією, а тих, хто її населяє, — соляріями.

— Як у “Місті Сонця” Кампанелли?

— Саме тому я і вжив ці латинські поняття, ближчі твоєму розумінню, аніж справжні найменування, що важко сприймаються землянами.

— Все це мене вражає, брате Тристане. Якщо я твій родич по одній планеті в зоряній безодні, то чого вартий порівняно з цим мій сонет з думкою, добре відомою Томмазо Кампанеллі.

• Предыдущая
• 34/46
• Следующая