Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/24
• Следующая

У ті часи вже звикли називати капітанів за іменами їхніх кораблів. Це була справедлива традиція, бо в Зоряному Світі життя капітана і життя корабля складають одне ціле. Якщо гинув капітан, гинув і його корабель, тому що в небезпечні рейси капітани відлітали поодинці — електронні машини були за екіпаж.

Капітана, який знайшов Вогняну Квітку, називали за ім’ям його корабля — Прометей. Оповідають, що народився він у маленькій колонії, заснованій людьми на суворій планеті Рен у системі зорі Проксима Кита. Розповідають далі, що тільки в двадцятирічному віці Прометей уперше потрапив на Землю. Після багатьох років, які він провів у тісній рубці корабля, він побачив нашу Землю: зелені, гомінкі під вітром ліси, м’яку голубінь неба, сивий океанський прибій біля скелястих берегів… Він зрозумів, що навіть у найменшім клаптику Землі більше життя і краси, ніж у бездонних міжзоряних проваллях. Мураха на тремтливій травинці, краплина роси на зеленому листку, гомінкий під камінням струмочок — цілий світ для людини, яка вміє бачити й чути.

Прометей полюбив Землю і людей. Мабуть, через це він і став поетом, бо про що може складати вірші людина, яка не любить або не знає краси своєї Землі?

Прометей любив Землю, але він був капітаном і часто вирушав у Зоряний Світ. Корабель ішов до зірок, і з гострих антен зривались і летіли крізь бесконечний морок складені Прометеєм тріпотливі рядки. їх жадібно ловили на Землі, тому що у віршах Прометея, як і на Землі, жили сильні і красиві люди, з багатою і щедрою душею.

Важко розмовляти із Зоряного Світу з Землею: радіохвилі гаснуть, їх розсіюють магнітні бурі, відхиляють гравітаційні поля. І тому шоста заповідь зоряних капітанів застерігає від розмов, що не викликані кончою необхідністю. Але Прометей — так вирішили всі капітани — мав право говорити з людьми, коли захоче. Бо він був поет.

Так, він був поет і зоряний капітан. Він по-своєму дивився на Зоряний Світ. Інші знали, що він ще й мав глибокі почуття. І тому в безмежних глибинах Зоряного Світу він бачив багато такого, чого інші ще не могли побачити. Такий поетів привілей, бо Мистецтво завжди йде попереду Науки, проникаючи на крилах Фантазії туди, куди Розум ще безсилий сягнути.

Серед зоряних капітанів Прометей був єдиний поет, і він знайшов Вогняну Квітку.

Розповідають, що сталося це так.

Якось після довгого і тяжкого польоту Прометеїв корабель наблизився до зірки Ферідан. Це була невелика зоря, подібна до нашого Сонця. В системі Ферідана виявилось дев’ять планет — як і в нашій сонячній системі. Вісім планет були пустельні. Поверхню дев’ятої — найбільшої — планети окутувала іонізована, насичена хмарами атмосфера. Прометей назвав цю планету Зевсом, тому що Зевс — друге ім’я Юпітера, найбільшої планети у системі Сонця.

В ті часи посадка на невідому планету загрожувала смертельною небезпекою. Локатори відмовлялися працювати в іонізованій атмосфері, оптичні прилади сліпли в густих хмарах. Корабель міг розбитись об сховані в тумані гори, міг упасти в розбурханий океан, загрузнути в драговині, у сипучих пісках. Прометей не знав, що ховалося за непроникною атмосферою Зевса. Лише одне сказали прилади: маса планети велика, вага на її поверхні вчетверо більша за земну.

Повільно входив корабель в атмосферу невідомої планети. Прометей скерував його так, щоб підійти до екватора Зевса, тому що друга заповідь зоряних капітанів каже: “Опускайте свої кораблі лише на екватор планети, бо відцентрова сила тут зрівноважує силу ваги, і корабель зможе легко повернутись у Зоряний Світ”.

Здригалися від натуги дюзи. Корабель гальмував, наближаючись до поверхні планети. Густішала атмосфера. Хижо пронизували її бузкові леза блискавок. Рвалися назустріч кораблеві вихори нагрітого повітря. Бачив Прометей, що екрани дальніх локаторів вкрились яскравими плямами: то на поверхні Зевса вивергали вогонь численні вулкани. Суцільні розряди блискавок наелектризовували атмосферу, і що нижче спускався корабель, то невиразнішим ставало зображення на екранах локаторів. Лише на мить прояснів один із екранів дальнього локатора, і Прометей побачив, що на північ від екватора, біля підніжжя вулкана, ростуть квіти, які світяться. І хоч екран одразу затягли мерехтливі спалахи, Прометей уже відчував, здогадувався, знав: там ростуть Вогняні Квіти!

А повітряні вихори все дужче й дужче стискували титанові стінки корабля. Гнівилася планета на зухвальство прихідця, і бушував ураган у її неосяжній атмосфері. Корабель ішов над чорними проваллями, над жерлами вулканів. Крізь покручені, пошматовані ураганом хмари пробивалися зловісні відблиски вогню.

Прометей порушив другу заповідь зоряних капітанів. Він розвернув корабель на північ, убік від екватора, туди, де росла Вогняна Квітка. Знав Прометей, що енергії реактора тепер не вистачить на зліт. Знав, що корабель не зможе покинути грізну планету. Але Прометей, відлітаючи, сказав людям, що добуде Вогняну Квітку. Хіба міг він відступити?..

Корабель спустився біля підніжжя крутого скелястого вулкана. Зі скелі двома червоно-жовтими ріками стікала лава. А між розжареними потоками на чорному від попелу стрімчаку горіла Вогняна Квітка.

Тепер їх багато на Землі, цих Вогняних Квіток. Ми звикли до них, і все-таки нас знову й знову вражає їхня краса. Так, написи, прочитані колись зоряними капітанами, сказали правду: Вогняна Квітка удесятеро збільшує сили людини, просвітлює розум, дає довге життя. Хіба не тому закоханий юнак замість освідчуватись дарує дівчині Вогняну Квітку? Хіба не тому найкращі свої свята ми прикрашаємо Вогняними Квітками? У них світиться вогонь, який дав колись людині велику силу. Вогонь любові… Вогонь розуму… Вогонь життя…

Прометей був поет, і він перший з людей узяв до рук Вогняну Квітку. Спробуйте ж уявити собі, що почував він тоді!

Так, гарна Вогняна Квітка! її вузькі пелюстки переливаються м’яким світлом, барви змішуються, міняються, стають то сліпуче-яскравими, то бліднуть, набуваючи прозорості…

Мав рацію старий, мудрий капітан “Екватора”: Вогняна Квітка виросла в розжареній атмосфері і ввібрала її силу та фарби.

Кажуть, що Прометей, коли зірвав Вогняну Квітку, від хвилювання вперше не міг скласти вірші. Він лише змінив кілька слів у сказаному до нього:

Голодні язики розпеченої лави лизали скелю, підбираючись до титанових бортів корабля. Але Прометей уже поклав руку на важіль керування. Приглушуючи грозове гоготіння, заревли дюзи. Корабель помчав угору, в порізане блискавицями небо. І потьмяніли блискавки поряд із сліпучим полум’ям, яке викидали могутні дюзи.

Вогняну Квітку було викрадено в Зевса!

Однак тяжка розплата чекала на Прометея. Корабель не зміг вирватися в Зоряний Світ. Швидко вичерпалась енергія реактора, невидимі ланцюги тяжіння скували корабель, прив’язали його до планети, перетворивши на її супутника.

Так Зевс помстився Прометеєві.

Розказують, що тисячоліття тому люди придумали міф, подібний до історії Прометея — поета і зоряного капітана. Розповідають також, що в цьому міфі титана, який викрав у богів вогонь і передав його людям, було на багато віків прикуто до скелі. Запевняють навіть, що викрадача звали Прометей. Убога вигадка! Хіба люди кинули б того, хто приніс їм вогонь! Вони виступили б проти богів. Хто може бути дужчий за людей?

Ні, швидше за все тут якесь непорозуміння. Бо зовсім інакше завершився подвиг Прометея — поета і зоряного капітана.

Люди Землі не залишили людину, яка викрала для них Вогняну Квітку. Антени земних станцій прийняли сигнал біди, надісланий Прометеєм. І одразу ж усім кораблям у всіх частинах Зоряного Світу земні станції послали наказ: “На допомогу!” З тієї миті, як радіохвилі, що несли наказ, торкались антени корабля, капітан — де б він не був — мусів перш за все думати про врятування Прометея. Такий був зміст наказу.

• Предыдущая
• 23/24
• Следующая