Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 12

• Предыдущая
• 12/118
• Следующая

Йозефа, за касталійським звичаєм, зустрів не шкільний служник, і ніхто не повів його до ректора чи до вчительської; його зустрів один із школярів, гарний високий хлопець у синьому полотняному костюмі, на кілька років старший за нього. Він подав Йозефові руку й сказав: — Я Оскар, старший у корпусі «Еллада», де ти будеш жити. Мені доручено привітати тебе й познайомити з нашими порядками. В школі на тебе чекають аж завтра, ми маємо вдосталь часу оглянути все. Ти швидко призвичаїшся. Прошу тебе також перші тижні, поки ти не ввійдеш у наше життя, вважати мене своїм приятелем і порадником, навіть захисником, часом би хтось із товаришів скривдив тебе. Бо дехто гадає, що новенького треба трохи помучити. Страшного нічого не буде, можу тебе запевнити. Тепер я найперше поведу тебе до «Еллади», нашого корпусу, щоб ти побачив, де житимеш.

Таким узвичаєним способом привітав Йозефа Оскар, якого рада корпусу призначила порадником новачка і який намагався добре виконати свою роль. Ця роль майже завжди подобається учням старших класів, а якщо п’ятнадцятирічний хлопець намагатиметься завоювати прихильність тринадцятирічного привітним, товариським тоном і ненав’язливою пропозицією заступництва, він напевне досягне успіху. Перші дні порадник ставився до Йозефа так, як ставляться до гостя, коли хочуть, щоб у нього, часом би він завтра поїхав додому, лишилося якнайкраще враження про господаря та його дім. Він показав Йозефові спальню, де той мав жити ще з двома хлопцями, пригостив його сухарями й склянкою фруктового соку, провів по всій «Елладі» — одному з житлових корпусів великого чотирикутного комплексу, показав, де Йозеф може вішати свого рушника в повітряній ванні і в якому кутку ставити горщики з квітками, якщо він захоче їх розводити; перед вечором вони ще зайшли До каштеляна в пральню, де Йозефові вибрали й приміряли синій полотняний костюм. Йозеф з першої миті відчув себе добре в Ешгольці й радо прийняв Оскарів тон; у його поведінці майже не було помітно збентеження, хоч він, звичайно, дивився на свого порадника, що давно вже жив у Касталії, як на півбога. йому подобалась навіть та крихта хизування й пози, що прозирала в Оскарові, коли він, наприклад, вплітав у свою мову якусь складну грецьку цитату і потім зразу ж ввічливо вибачався: адже ж, мовляв, новачок цього ще не може зрозуміти, ну звичайно, хто б від нього вимагав цього! Взагалі для Кнехта інтернатське життя не було новиною; він легко ввійшов у нього. Крім того, багато важливих подій з його ешгольцських років до нас не дійшли; страшна пожежа в шкільному корпусі сталася вже після нього. Оцінки, наскільки їх ще можна було розшукати, свідчать про відмінні успіхи в музиці й латині і трохи вищі за посередні в математиці й грецькій мові; в домовій книзі «Еллади» подекуди трапляються нотатки про Кнехта, якот: «ingenium valde capex, studia non angusta, mores probantur»[19] або «ingenium felix et profectuum avidissimum, moribus placet officiosis».[20] Як в Ешгольці його карано, виявити вже неможливо, бо книга покарань разом з багатьма іншими паперами згоріла під час пожежі. Котрийсь із його однокласників згодом запевняв, буцімто Кнехт за чотири роки перебування в Ешгольці лише раз був покараний (його позбавили права піти в неділю на прогулянку) — за те, що вперто відмовлявся назвати ім’я товариша, який вчинив щось недозволене. Це твердження здається нам імовірним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем і ніколи не запобігав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справді було покарано цей єдиний раз за чотири роки.

Оскільки в нас дуже мало документів про перші роки Кнехтового життя в елітарній школі, ми наведемо одне місце з його лекції про Гру в бісер, прочитаної далеко пізніше. Щоправда, власних Кнехтових рукописів цих лекцій, які він читав для початківців, немає, їх застенографував один з учнів за його вільним викладом. У тому місці Кнехт говорить про аналогії й асоціації у Грі в бісер і розмежовує їх на законні, тобто загальнозрозумілі, і особисті, або ж суб’єктивні, асоціації. Він каже: «Щоб дати вам приклад цих особистих асоціацій, які зовсім не втрачають свого значення для приватного вжитку через те, що вони суворо заборонені у Грі в бісер, я розповім про одну таку асоціацію, яка виникла в мене самого, коли я ще навчався в школі. Мені тоді було чотирнадцять, і сталося це напровесні, в лютому чи березні. Якось після полудня один товариш запросив мене піти з ним нарізати бузинових паличок, хотів зробити з них лотоки для маленького водяного млина. Отже, ми вирушили в дорогу. І чи в мене на серці було так гарно, як ніколи, чи день випав такий чудовий, але він закарбувався в моїй пам’яті назавжди, став невеличкою подією. Поле було мокре, але сніг уже зійшов, біля канав пробивалася трава, бруньки й перші котики вже надавали голим кущам ледь помітної барви, повітря було напоєне запахом, вапахом самого життя, сповненим протиріч, — пахло вологою землею, прілим листям і молодим пагінням, здавалося, що осьось почується й запах фіалок, хоч їхній час іще не настав. Ми підійшли до куща бузини. Він був весь у маленьких бруньках, але ще без листя, а коли я зрізав гіллячку, в ніс мені вдарив гіркуватосолодкий різкий запах, що, здавалося, ввібрав у себе, з’єднав в один і в багато разів підсилив усі інші весняні запахи. Я вражено понюхав ножа, руку, гіллячку — то бузиновий сік пахнув так різко й чарівно. Ми з товаришем не перемовилися жодним словом, але й він довго, задумливо нюхав свою гіллячку, до нього також промовляв той запах. Кожне переживання має свої чари, а моє полягало в тому, що коли ми ще йшли мокрою, грузькою лукою, коли я вбирав запах землі й пагіння, груди мої заполонило могутнє, радісне передчуття близької весни, а тепер воно зосередилось, набуло сили чарів і чуттєвого символу у фортіссімо запаху бузини. Може, я ніколи не забув би запаху бузини, навіть якби моє маленьке переживання на цьому й скінчилося; навпаки, почувши цей запах, я, певне, до самої старості згадував би той перший раз, коли глибоко усвідомив і пережив його. Але тут додалося ще одне. Я саме в той час побачив у свого вчителя музики старого зошита з нотами, який мене страшенно зацікавив, — то були пісні Франца Шуберта. Якось, чекаючи, поки почнеться урок, я почав гортати зошита, і вчитель на моє прохання позичив мені його на кілька днів. На дозвіллі я весь поринув у радість відкриття, бо досі ще нічого не знав про Шуберта й тепер був просто зачарований ним. І ось того дня, коли ми ходили по бузину, чи, може, наступного я натрапив у зошиті на пісню Шуберта «Весняний легіт пробудивсь», і перші ж акорди акомпанементу приголомшили мене, як приголомшує раптове пізнавання: ті акорди мали свій запах, такий самий гіркуватосолодкий, міцний і всепереможний, так само напоєний відчуттям провесни, як запах молодого пагона бузини! Відтоді асоціація провесна — запах бузини — шубертівський акорд стала для мене постійною і цілком умотивованою, коли я беру цей акорд, то зразу ж неодмінно відчуваю терпкий запах бузини, а обидва разом вони означають для мене провесну. Ця особиста асоціація — моє багатство, щось надзвичайне, гарне, чого я нізащо не віддав би. Але водночас ця асоціація, це щоразове поєднання двох чуттєвих переживань від думки «провесна» — моя приватна справа. Звичайно, я можу розповісти про неї іншим, як оце розповів вам. Але передати її вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникає моя асоціація, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоціація хоча б для одного з вас стала чинним символом, механізмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував».

Один із Кнехтових шкільних товаришів, який, згодом досяг становища першого Архіваріуса Гри в бісер, розповідав, що Кнехт загалом був веселим хлопцем, але бурхливо не виявляв своїх почуттів; коли він віддавався музиці, на обличчі в нього з’являвся на диво зосереджений або Щасливий вираз; розпаленим і поривчастим його бачили рідко, хіба що під час ритмічної гри в м’яча, яку він дуже любив. Проте кілька разів Цей здоровий, привітний хлопець звертав на себе увагу, викликаючи в учителів посміх або й стурбованість: так бувало завжди, коли якогось учня виключали із школи, чого в елітарних навчальних закладах нижчого ступеня часто неможливо уникнути. Коли вперше сталося так, що один з товаришів Кнехта не з’явився на уроки два дні підряд і в класі пішла чутка, що той зовсім не хворий, а виключений і вже поїхав додому й ніколи не вернеться, хлопець не тільки зажурився, а й цілий день ходив як неприкаяний. Згодом, через багато років, сам він казав про це: «Коли з Ешгольца виключали котрогось учня і він залишав нас, для мене це була ніби його смерть. Якби мене хто спитав, чого я так сумую, я відповів би, що мені дуже шкода бідолаху, який з легковажності й лінощів занапастив своє майбутнє, а крім того, до мого почуття домішувався й страх, страх, щоб мене часом теж не спіткало таке лихо. Аж після того, як я пережив це кілька разів і, властиво, перестав вірити, що й мене може спіткати така сама доля, я почав дивитися на справу трохи глибше. Тепер я сприймав виключення учня з елітарної школи не тільки як лихо й кару, бо знав уже, що виключені інколи й самі залюбки верталися додому. Я відчував тепер, що є не тільки суд і кара, жертвою яких може стати легковажний учень, але й що «світ» за межами Касталії, з якого всі ми, electi, колись прийшли сюди, не перестав існувати до такої міри, як мені здавалося; що, навпаки, для декого він був великою, повною притягальної сили реальністю, яка вабить його і врешті забирає назад до себе. І, може, той «світ» був таким принадним не тільки для поодиноких людей, а для всіх, може, зовсім неправда, що всі ті, кого так вабить до себе далекий світ, — слабі й неповноцінні, може, те уявне падіння, яке їх спіткало, було зовсім не падінням і не легкодухістю, а стрибком і сміливим вчинком, і, може, ми, ті, хто слухняно лишився в Ешгольці, якраз і є слабкі і боягузливі». Ми ще побачимо, що трохи згодом ці думки стали дуже близькі його серцю.

• Предыдущая
• 12/118
• Следующая