Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 11

• Предыдущая
• 11/118
• Следующая

Через те, що життя Кнехта, наскільки воно нам відоме, все минуло в Касталії, в цьому найтихішому і найпривітнішому куточку нашої гористої країни, який раніше називали ще Педагогічною Провінцією,[15] запозичивши цей вислів у поета Гете, то ми, хоч і ризикуємо набриднути читачеві давно відомими йому речами, все ж таки ще раз коротко опишемо цю славетну Касталію і структуру її шкіл. Школи ці, звані елітарними, утворюють собою мудру й гнучку систему, за допомогою якої керівництво (так звана Вчена рада з двадцяти радників, десяти від Виховної Колегії і десяти від Ордену) відбирає у всіх районах і школах країни найздібнішу молодь для поповнення Ордену і для всіх важливих посад виховної і навчальної системи. Численні звичайні школи, гімназії тощо, що існують по цілій країні, чи то гуманітарного, чи природничотехнічного напрямку, понад дев’ять десятих нашої учнівської молоді відвідує для того, щоб підготуватися в них до так званих вільних професій. Навчання в цих школах закінчується іспитом на атестат зрілості, що дає право поступити до вищої школи, де студенти проходять курс відповідної спеціальності. Такий звичайний, кожному відомий процес навчання. Всі ці школи ставлять досить суворі вимоги до тих, хто їх відвідує, і по змозі відсівають нездібних. Але поряд із цими школами, чи, вірніше, над ними, існує система елітарних шкіл, до яких приймають з іспитовим терміном тільки учнів з видатними здібностями і з небуденною вдачею. Вступ до них регламентують не іспити: учнів для еліти добирають на власний розсуд самі вчителі й рекомендують їх Колегіям Касталії. Одного чудового дня вчитель оголошує одинадцятирічному чи дванадцятирічному хлопцеві, що на друге півріччя той може перейти до котроїсь касталійської школи, тож хай добре подумає, чи він почуває себе покликаним і готовим до цього. Якщо після закінчення даного йому терміну учень відповість ствердно — причому потрібна беззастережна згода кожного з батьків, — то його беруть до котроїсь елітарної школи на пробу. Керівники й старші вчителі цих шкіл (тільки не університетські професори) утворюють Виховну Колегію, що керує всіма навчальними й інтелектуальними організаціями в країні. Тому, хто вже попав до елітарної школи, якщо тільки він на котромусь навчальному курсі не виявиться нездарним і не буде переведений назад до звичайної школи, більше не доведеться думати про фах і про заробіток — з учнів еліти поповнюють Орден та ієрархію учбових Колегій, від шкільних учителів до найвищих посад: дванадцяти директорів, або ж Магістрів, і керівника Гри в бісер, Магістра Гри. Здебільшого курс навчання в елітарній школі закінчується тим, що в двадцять два — двадцять п’ять років учнів приймають до Ордену. Відтоді перед ними відкриваються двері всіх учбових закладів і дослідних інститутів Ордену: до їхніх послуг вищі елітарні школи, бібліотеки, архіви, лабораторії тощо з цілим штатом учителів, а також устаткування Гри в бісер. Того, хто в шкільні роки виявить особливу здібність у якійсь спеціальній галузі — в лінгвістиці, філософії, математиці абощо, — вже на вищих щаблях елітарної школи переводять на той учбовий курс, де його хист може розвинутись найповніше; більшість таких учнів згодом стають викладачами спеціальних дисциплін у загальнодоступних та вищих школах і, навіть попрощавшись з Касталією, довіку залишаються членами Ордену, тобто дотримуються суворої дистанції між собою і «звичайними» (тими, хто не вчився в елітарній школі) й ніколи не можуть — хіба що вийдуть з Ордену — обрати «вільний фах»: стати лікарями, адвокатами, інженерами тощо. Вони ціле своє життя скоряються правилам Ордену, які, між іншим, забороняють мати власність і одружуватись; народ напівзневажливо, напівшанобливо зве їх «мандаринами». Таким чином більшість колишніх учнів еліти знаходять своє остаточне призначення. Але решта їх, невеличка частина, вибрані серед вибраних із касталійських шкіл, дістає змогу доки завгодно віддаватися вільним студіям, зосередженоспоглядальному духовному життю. Декотрі високообдаровані випускники елітарних шкіл, що, проте, через свою неврівноважену вдачу або з якихось інших причин, скажімо, через фізичні вади, не можуть працювати вчителями чи займати відповідальні посади на вищих чи нижчих шаблях Виховної Колегії, лишаються на її утриманні й ціле життя збирають, досліджують і вивчають матеріали, здебільшого відплачуючи за всі ці привілеї чисто науковими працями. Одні з них перебувають консультантами при словникових комісіях, архівах, бібліотеках тощо, другі користуються своєю ерудицією за принципом l’art pour l’art,[16] а дехто присвячує своє життя дуже далекій від дійсності, часом навіть химерній праці, якот хоча б Lodovicus Crudelis,[17] що за тридцять років переклав усі, які дійшли до нас, давньоєгипетські тексти грецькою мовою, а також санскритом, чи трохи дивакуватий Chattus Calvensis II,[18] що лишив після себе рукописну працю в чотирьох величезних томах: «Вимова латині у вищих школах південної Італії наприкінці дванадцятого сторіччя». Ця праця була задумана як перша частина «Історії вимови латині від XII до XVII сторіччя», проте, хоч рукопис сягає тисячі сторінок, лишилася тільки фрагментом, і ніхто її не продовжив. Зрозуміло, що такі наукові праці часто брали на сміх, бо визначити їхню справжню вартість для майбутнього науки і для всього народу немає змоги. А проте науці, так само як колись мистецтву, потрібне, так би мовити, розлоге пасовисько, і часом дослідник певної теми, якою, крім нього, ніхто не цікавиться, накопичує знання, що стають його колегамсучасникам у великій пригоді, як словник чи архів. Наскільки було можливо, такі наукові праці навіть друкували. Справжнім ученим давали майже цілковиту волю в дослідженнях і в іграх, і нікого не, бентежило те, що деякі їхні праці очевидно не давали безпосередньої користі народові й суспільству, — люди, далекі від науки, навіть вважали їх дорогими витребеньками. З зацікавлень багатьох цих учених сміялися, але ніхто ніколи не ганив їх і не відбирав у них привілеїв. Народ не просто терпів їх, а й шанував, хоч і не раз брав на сміх: пошану викликали жертви, які всі члени вченого братства приносили в ім’я своєї духовної свободи. Вони мали чимало вигод, скромний харч, одяг і житло, до їхніх послуг були чудові бібліотеки, колекції і лабораторії, зате вони не тільки назавжди відмовлялися від життєвих розкошів, від шлюбу й родини, але й, мов чернеча братія, вилучалися з загальної конкуренції, якою жив світ, не знали власності, титулів і нагород, а в матеріальній сфері мусили вдовольнятися дуже простим життям. Якби хтось захотів присвятити своє життя розшифруванню одногооднісінького стародавнього напису, йому дали б цілковиту волю в його праці і ще й допомогли б, та коли б він почав претендувати на добробут, елегантне вбрання, гроші й титули, то наштовхнувся б на суворі заборони; ті, в кого переважали ці апетити, здебільшого ще замолоду поверталися в «світ», давали приватні уроки або ставали вчителями в державних школах, журналістами, одружувалися чи ще якось влаштовували життя на свій смак.

Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфінгеном, на вокзал його провів учитель музики. Хлопцеві було шкода розлучатися з ним; коли поїзд рушив і пофарбований у ясний колір фронтон старої вежі на замку почав ніби вгрузати в землю, аж поки зовсім зник удалині, груди йому здавило почуття самоти й непевності. Багато учнів вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнічені і в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, ніж тут, тому витримав прощання з рідним містом досить легко. Та й подорож тривала недовго.

Його направили в школу Ешгольц. Знімки цієї школи він уже бачив раніше в кабінеті свого ректора. Ешгольц був найбільшим і наймолодшим шкільним закладом Касталії: будівлі самі сучасні, міста поблизу немає, тільки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рівно й привітно розкинулися навчальні та житлові корпуси навколо великого, відкритого прямокутника, посеред якого, у формі п’ятірки на гральній кості, здіймали до неба свої темні конуси п’ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла моріжком, а частина була посилана піском; його перетинали тільки два великі плавальні басейни з біжучою водою, до них вели широкі, пласкі східці. Біля входу на цей залитий сонцем майдан стояла єдина висока будівля закладу — учбовий корпус з двома флігелями, кожен з яких мав портик на п’ять колон. Решта будинків, що з трьох боків щільно оточували майдан, були однакові — низенькі, пласкі, без жодних прикрас, кожен з ґанком і короткими сходами на майдан; майже на всіх тих ґанках стояли вазони.

• Предыдущая
• 11/118
• Следующая