Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 17

• Предыдущая
• 17/48
• Следующая

Я ненавиджу Їх.

Замилування й ненависть зливаються в один страшний сплав, і мене судомить від болю після кожної диявольської витівки, заради якої я змушений впускати в себе пекло. Просто цього ніхто не бачить. Я самолюбний, як самолюбні тільки раби. Моя калитка збирає в собі монетки проданих душ, інколи я розмінюю одну з них, щоб добути дві, інколи я помиляюся… Я мрію вийти на волю, я мрію зникнути, мрію почати від самого початку, стати вошею, слимаком, мохом, ким завгодно…

Люди називають мене дияволом.

У чомусь вони мають слушність.

Але ця жінка… ця дияволиця (я посміхаюся — вдала гра слів вийшла!), ота, що поцупила розпечену монетку загиблої душі з-під самісінького мого носа, пошила диявола в дурні!.. О радосте моя, довгонога перлино, не позбавляй Півняче Перо щастя нової зустрічі — я не всезнаючий і не всесильний, але зате я терплячий і вмію відрізняти овець від козлищ, і перетворювати останніх на ловчих вовків Пекла… Де ти, люба?!

Я йду.

Я шукаю тебе!..

Повір чесному слову диявола: за певних обставин я навіть погоджуся залишити тобі маленьку душу цього наївного кишенькового злодія, якого я для розваги змусив повіситися на власному ремені.

Не віриш?

Питаєш: що це за обставини?!

Ніколи не ставайте до розмови з циганками та дияволами…

Люди називають мене Нечистим.

Я називаю їх людьми.

1

Ніч недовірливо пробувала на зуб золоту монетку місяця — і надкушений диск фальшивим талером покотився до обрію, де й завис щербиною догори. Фіолетові тіні похмуро сновигали межи стовбурами, немов намагалися зрозуміти, хто ж вони насправді: безневинні поєднання світла й пітьми — чи самої лише тьми, тьми, тьми…

— Ми-и-и!.. — глузливо одзивався вітер і роздирав примари на клапті, наслідуючи вітер, ухкав голодний пугач і вдивлявся у ніч блискітливими котячими очима.

Сивий вовк, що сидів на порослому заячою капустою пагорку, задер морду до неба, хотів був завити, але передумав і тільки ліниво облизнувся, на мить розтуливши ікласту пащу. Бурлака-вітер перестав гратися з тінями, закоцюблими пальцями перебрав білясту шерсть, скуйовдив сніжно-білі пасма на загривку — вовк трохи зіщулився, стиха рикнувши, тож вітер поквапився піти геть. Десь у лісі, неподалік від могутніх стін тинецького монастиря, розлого вила зграя, і це була значно цікавіша забава, ніж гратися з тінями або чіплятися до сивого вовка-грубіяна.

Вовк поклав голову на передні лапи й заплющив очі.

У звичній феєрії звуків нічного лісу він безпомилково розрізняв віддалене хлюпання ріки, що затинається на мілководних перекатах, і глухе рокотання млинового колеса. Чому опівночі відкриті шлюзи на старому млині, чому вода хлющить у лотоки, змушуючи грюкати посади для жорен, чому не спить трудяга-мірошник зі змученими підмайстрами — все це мало цікавило звіра.

Він знав — чому.

Він тільки не знав, чому він сам залишився на цьому пагорку, чому дозволив вискочню Рваному очолити зграю всупереч усім законам вовчого й не тільки вовчого племені.

Коли сивий вовк довідався й про це — він устав, потягся всім тілом і неквапливо потрюхикав туди, відкіля чулося мисливське голосіння зграї.

Сич провів вовка байдужим поглядом і заухкав услід.

2

Отець-квестор тинецького монастиря був вельми здивований та розгублений — хоча волів би бути в якомусь іншому, більш звичному для нього стані. Наприклад, у стані голоду — бо нагодувати таке дебеле тіло убогими чернечими харчами було ох як важко. Квестором (тобто бродячим збирачем пожертв на потреби рідної обителі) він став недавно, усього півтора року тому, святим вітцем — приблизно тоді ж, і злі язики подейкували, нібито він яким був запеклим грішником-мирянином, таким і залишився.

Хіба що рясу начепив та хрест на огрядне черево вивісив.

Коли квесторові зранку повідомили, що абат Ян їде служити панахиду по своєму передчасно померлому батькові, то саме він, квестор Ігнатій, обраний ігуменом для супроводу в неблизькі Шафляри… бідолашний Ігнатій остаточно зрозумів: немає в житті щастя! Адже ще позавчора він збирався вирушити у світ по милостиню, чимала пайка з якої витрачалася на утримання самого Ігнатія! Невеликі витрати — монастирські землі й без того давали пристойні прибутки, тинецькі бенедиктинці не бідували, але традиції є традиціями, а отже, мирян не слід позбавляти нагоди щедрою пожертвою полегшити собі загробне життя. А квесторами споконвіку ставали ченці щедротілі та веселої вдачі. Хіба мало суєтних радостей у бродячого збирача пожертв — то корчмар розщедриться, згадавши про геєну вогненну, то доброзичлива молодиця по дорозі трапиться, то на весілля чи поминки закличуть, то ще щось… Ну й пішов би собі Ігнатій відразу, не намагаючись виманити в скнари-келаря свинячий окіст, що сподобався! Але ж ні, їдь бозна-куди, та ще й під невсипущим оком самого абата Яна, якого квестор Ігнатій добряче побоювався.

Хіба це жарт: ледь не живий святий!

У сенсі — ледь не святий, а не ледь не живий…

Отож, умостившись на передку та правлячи абатським візком, життєлюбний квестор лаяв себе за невправність і потилицею почував погляд вітця ігумена. Ох і погляд! Сидиш, як на пекельному приску, та все чекаєш, коли ж ксьондз Ян скаже: «Ну що, брате мій во Христі, каятися будемо чи отак і засніємо в гріху?!» Власне, таких слів квестор від отця ігумена ніколи не чув, але погляд, погляд… аж потилиця холоне!

Коні йшли прудко, нітрохи не переймаючись печалями нещасного Ігнатія, попереду бовваніли спини того самого шаленого шляхтича, чию вагітну дружину викрала зграя якогось Мардули, та чорнявої жінки, що називалася воротареві ігуменовою сестрою. У сідлі новоз’явлена сестра сиділа міцно, не по-жіночому, і пан Михал — Ігнатій нарешті пригадав ім’я шляхтича — час від часу схвально на неї позирав, підкручуючи звислого вуса. Обабіч, між візком і вершниками, бадьоро біг здоровенний одновухий пес, якого квестор Ігнатій перед від’їздом спробував був погладити й зрозумів, що це не собака, а чорт у шкурі. Найостаннішим, відставши од візка та понуривши голову, їхав поранений гайдук пана Михала. Коліно його спухло, ходити пішки він міг тільки шкутильгаючи, але впертий гайдук був неймовірно — повернутися у Виснич він навідріз відмовився, і по очах пораненого ясно читалося, що поповзе він за хазяїном своїм хоч у Шафляри, хоч на край світу, аби життям чи смертю спокутувати провину і — ще й того мало! — при нагоді зубами перегризти горлянку проклятому розбійникові Мардулі.

До полудня минули пам’ятне Марті Жаб’яче Джерело та виїхали на дорогу, що веде до Нижніх Татрів. Візок абата був ледь не перекинутий — назустріч, здійнявши хмару куряви, котився віз, запряжений гнідою кобилкою, що збожеволіла від крику й підхльостувань свого хазяїна. Марта й Михал смикнули поводи та бризнули врозтіч; квестор Ігнатій ледь устиг прийняти до краю дороги, розминувшись із возом на якусь п’ядь, кобила різко звернула вбік, і віз міцно засів правими колесами в пухкому піску узбіччя.

— Збожеволів?! — кінь воєводи Райцежа вже гарцював біля перехнябленого воза, а сам пан Михал, багровіючи лицем, ладен був розірвати несамовитого возія. — Смерті шукаєш, суча кістко?! Відповідай!

— В обитель… — бубонів дідок, який випав із воза. Він безперестану кланявся та сплескував пергаментними долонями. — Матко бозка, врятуй мене грішного! В обитель поспішав, ясновельможний пане, до святих отців-бенедиктинців… Бо спалять же, як стій спалять, за вітром пустять!.. Невже я не розумію — я все розумію! Але ж вони не слухають, бугаєцький війт розпеченим залізом катувати хоче, а хто ж таку муку стерпить… ох, Матко Бозка, врятуй та помилуй!..

Марта впізнала старого. Це був той самий мірошник, що підвозив її до колодязя.

— Кого спалять, дідусю? — запитала вона й спішилася. — Та зачекай, Михале, тобі аби тільки рубати… Навіщо в обитель квапитися, мірошнику? У твоєму віці даремно воза по дорогах навскач не ганяють…

• Предыдущая
• 17/48
• Следующая