Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 7
- Предыдущая
- 7/69
- Следующая
Удень була гроза. Дощ періщив, маленька Оксанка сміливо бігала по калюжах, а мати заганяла її в хату. Страшні колінця витинала на небі блискавка, грім бив так, що хотілося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнівався за щось святий Ілля…
Омелько знав, за що він прогнівався.
Зранку німець устиг обійти ще кілька дворів, і в одному — Омелько знав точно — його картуз упізнали. Це був двір Леськових батьків; Омелько не знав, чи зумів Лесько стриматися, побачивши німцеву знахідку, бо то був хитрий і підленький хлопець: з його сталося б і проговоритись, ніби ненароком, відплатити Омелькові, що сміявся колись над ним…
Омелько сам не розумів, як дожив до вечора. Але вечір прийшов, а німець так і не з’явився. Дзвіночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.
Не раз і не два Омелько, ніби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч — сад, а ліворуч — вулиця, трохи далі — будинок дядька Петра. Не було ніякої стежини і ніякого урвища, і дзвіночок на шиї не дзвонив. Беріг, видно, сили для останнього іспиту.
…А якщо зовсім не спати?! Дід сказав — три ночі, а буде Омелько спати чи ні, кому яке діло?
Не давала спокою ще одна думка: а що, коли баба цього разу встигне схопити його раніш, ніж він згадає? Адже вона щоразу підбирається усе ближче… Ледь Омелько засне, а баба його — хап! Як би не пропустити ту мить, коли ява переходить у сон, коли зі свого сінника він переміщається в коричнево-сірий туман перед воротами батьківського двору?
Отче наш, іже єси на небесах…
Сон навалився нагально, не дозволивши закінчити молитву.
— Стій, солоденький, не вертися… Ох, поганий хлопчик. Дві ночі не слухався, на третю попався, буде тобі на горіхи…
Насправді Омелько ще не попався. Він стояв, притискаючись спиною до закритих воріт, а баба верхи на кобилі стояла перед ним, загороджуючи шлях до відступу. Не пробитися до стежини, не добратися до урвища…
Дзвіночок дзвонив хрипко і дуже тихо. Баба протягала руки, не могла дотягнутися до Омелька, але і не відступала.
— Що ж ти, малий, старших не слухаєшся? Не допомогло тобі твоє щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зі мною, тепленький, іди зі мною…
Омелько набрав повітря — і кинувся вниз. Прослизнув між ногами дохлої кобили.
— Постривай… Який меткий! Не втечеш…
Тупіт коня за спиною. І дзвіночок мовчить — видихнувся. Омелько відчував, що біжить на одному місці — ноги місять повітря, злітають грудки сіро-коричневої землі, а урвище зі жмутами трави над прірвою не стає ближче — навпаки, віддаляється…
Хап! — рука схопила за сорочку на спині.
«Отче наш!» — німо заблагав Омелько. Чи відповідаючи йому, чи сам собою дзвіночок у його руці раптом ожив: «Дінь-дінь-дінь!»
Стара домоткана сорочка тріснула. Омелько відчув, що вільний. Припустив щодуху; напевно, ніколи в житті він так не бігав…
Ось і урвище. Тільки внизу не видно ніякої річки — чорнота. Тріщини стали виднішими, ширшими; Омелько впав навкарачки.
Поруч переступали ноги дохлої кобили. Від них несло нестерпним смородом.
— Ну, хлопчику, що тепер?
Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неї звідкілясь узявся кручений батіг.
Дзвіночок упав на траву. Язичок його, мідна крапелька, безсило вивалився.
— Що тепер, солоденький? Як тобі наші кавуни?
Омелько відповзав, гарячково намацуючи ногами твердий ґрунт за спиною, щомиті ризикуючи зірватися у прірву.
Баба зареготала.
Чорна хустка сповзла з її голови, відкриваючи голий череп. Баба підняла до неба руки, казна-звідки налетів вітер, підхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…
Омелько намацав у чорній траві дзвіночок — німий, без’язикий.
І заверещавши як порося під ножем різника кинув його чудовиську в пику.
Затріщало, ніби вивертали з землі вікового дуба. Регіт баби перейшов у крик.
Чорна тріщина над урвищем перетворилася в щілину, потім розійшлася зовсім. Величезний пласт землі відколовся і полетів униз разом з бабою і її дохлою кобилою, і разом з ними летів, світячись, наче у ковальському горні, дзвіночок.
Омелькові поталанило: висів, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дідові брови. Підтягнувся, ліг животом на край твердої землі…
Проспівав півень.
Німець стояв у воротах — руді вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панські штани заправлені в блискучі чоботи; у руках — картуз із тріснутим козирком.
Омелько дивився через двері комори, як батько розмовляє з німцем.
— Ні, — сказав німець зненацька високим тріскучим голосом. — Штрафу цього разу ніякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензія невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазіхать на чуже добро.
Батько щось сказав — Омелько не розчув.
— У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, — сказав німець. — Я розумій ваше збурювання. Крім того, злодія в житті чекати батога, в’язниця і Сибір. Треба поважати чужа праця, так!
І німець пішов, залишивши картуз батькові.
Батько постояв трохи серед двору, вертячи картуз у руках. Потім, лютий, як хмара грозова, повернув до комори.
Омелько вийшов, утягнув голову в плечі.
І коли йому велено було йти за лозиною, покірно пішов, заздалегідь схлипуючи і витираючи кулаком носа, йому бачився великий зелений кавун, захований у лопушинні на березі Стугни.
Нехай батько виб’є — хіба вперше?
Зате коли зберуться до багаття хлопці, коли він викотить кавуна до багаття і з хрускотом всадить йому в бік дідів козацький ніж… Коли потече по пальцях сік, застрибають лаковані насінинки… Коли серцевина кавуна, зерниста і рожева, заповнить собою всього рота… І
коли хлопці будуть дивитися, витріщивши очі, і недовірливо розпитуватимуть про німця, а він у відповідь на їхні запитання тільки посміхатиметься… Ой!
І вони усі разом зжеруть кавуна, залишиться тільки гора зелених шкуринок і приємна вага в животі… Ой, ой!
І відтоді він стане для хлопців ватажком, верховодою… Ой-ой-ой!
І наступного літа, можливо, він ще раз дочекається моменту і викотить з баштану не одного кавуна… Ой! Два чи три кавуни, і тоді…
- Предыдущая
- 7/69
- Следующая
