Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 42
- Предыдущая
- 42/104
- Следующая
Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий... «Значить, більше поживи для грошовитого!» — подумав Максим.
— Ні, жінко, — каже Явдосі, — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні... Бач, який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.
Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами... Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертав до Максима в двір.
Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.
Піп, волосні так жалкують:
— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!
— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше... Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити...
Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого'та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.
Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає... А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив... Знали тільки, що в його все було на запорі — позапиране, позамикане...
— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді піщани.
- Предыдущая
- 42/104
- Следующая
