Пригода з «Кобзарем» - Мирний Панас - Страница 2
- Предыдущая
- 2/6
- Следующая
- Воно ж і лайка дошкуляє! - ласкаво одказує Марта.- Поки ще тілько лайкою обходиться, а як звелять вибити? Он учора нахвалялись, що як ще раз ви будете отак зачісані, то мене на конюшню одішлють.
- Ну, то що, як на конюшню? - одно сперечалася я.- Навіщо ти там здалася? Коням гриви розчісувати?!
- Якби задля того! - каже Марта.
- А то ж задля чого? - зацікавившись, допитуюся я.
- Щоб конюх Тришка березовим віником почесав.
- Вибив? - догадуюся я.
- Атож… А конюх Тришка такий немилосердний, як стьобне - то аж кров стрельне у вічі!
Ота річ Мартина мене так вражає, що я відразу оторопію. Мені ввижається бородатий Тришка в червоній сорочці та чорній плисовій безрукавці, огрядний та страшний з себе. Він однією рукою четверо коней, запряжених у ридван, на задні ноги осаджує. А то ж як такий ударить?.. У мене дух захопило, і я, мов кам'яна, стою, а Марта тим часом мою косу розчісує.
- От і добре, що ви трохи постояли. Я тим часом волоссячко розчесала. Бачите, яке то гладеньке та рівненьке стало. Тепер і коси заплетуться до ладу,- каже Марта, заплітаючи коси.
Та я не слухаю ті речі. Мені вже ввижається та страшна подія, як Тришка б'є та як кров угору скаче!
- Хіба він тебе коли бив? - доходячи до пам'яті, допитуюся я в Марти.
- Хай бог милує! Мене не бив,- одказує вона.- А Секлетину-птичницю бив. Вона ото й розказувала. Як цвьохне,- каже,- то кров так цівкою і стрибне вгору! Аж дух займається…
- За віщо ж він Секлетину бив?
- За те, що не доглянула індичат та рано випустила пастись, поки ще роса не спала. Як напилися вони тієї роси, то до обіду трохи не всі поколіли. За те її бариня й звеліла на конюшню одіслати… От я й коси заплела! - каже далі Марта.- Бачте, як гарно: наче зернятко одно до другого притулилося, так пас-мечко до пасмечка поприлягали. Тепер тілько кіснички вплету, кренделиком коси зложу та лентою перев'ю - наче намальоване буде! - утішається Марта своєю роботою.
Отак бувало завжди втихомирює мене Марта своєю розмовою: я було трохи не обмираю, слухаючи, як вона розказує. А розказувала вона завжди так гарної І наче просто, а так виразно та чуло, що воно до самого серця доходить, перед очима як живе стоїть, маня-чить перед тобою, веде, тягне за собою. Слухала б не наслухалася!.. Найпаче, як за день утомишся з гувернанткою балакати по-французькому та німецькому або з учителем нудні уроки витверджувати та поведе мене Марта спати вкладати… Отам-то ми з нею набалакаємось! Отам уже я наслухаюся і її чудових казок, і її веселих приповісток! Чого, чого тілько вона не накаже, поки не поснемо обидві?
І дивно мені: оця Марта така некрасива, що, здається, кожна б повинна одвертати від себе, а проте вона не то що не одвертала, а завжди кожному кидалася в очі, привертала до себе й найбільш усього білими та рівними, наче жорновки, зубами та великими чорними очима, котрі завжди виглядали якось ласкаво, жевріли та вигравали темними іскорками, що так і сипались із її зрачків, неначе вона ними гралася-перекидалася, говорила любі та втішні речі. І голос у неї був тихий, якийсь співучий та ласкавий, що так і прокрадався в саму душу, доходив до самого серця. І здатна вона була до всякого діла, до всякої роботи, мала великий хист до всього. Ніхто краще за неї не гаптував у п'яльцях, ніхто рівніше не виводив прутика, не виплутував найдрібнішої мережки; ніхто не вмів виробляти таких штучних та красивих квіток із паперу, як вона. Через це тілько мама й держала її у дворі.
- Якби вона не була така майстерна в роботі,- казала не раз мама,- то я б і однії години не держала при домі оту циганську кобилу.
А я так любила оту циганську кобилу, що й душі в ній не чула! Я їй, як рідній, сповіряла і свої малі радощі, і своє дитяче горе. Не було в мене нічого такого, з чим би я затаїлася перед своєю Мартою. Як підемо одпочивати, то я було їй все розкажу. І вона мене теж любила; вислухуючи мої дитячі скарги, вона завжди близько приймала їх до свого серця, умовляючи мене не звертати на те уваги.
- У світі завжди більше лихого, ніж доброго,- казала вона мені.- Як звертати увагу на одно лихе, то тілько собі більше шкоди заподієш: почнеш журитися - зсушиш себе… А як не вдаряти на нього -' хай воно йде собі за водою, а тілько добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре - довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця!
Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав,- босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем на моїй постелі, разом слухали отих іноді страшних, а іноді веселих казок та приповісток Мартиних.
- Що ж це - усе я та я тілько розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте? - якось раз каже нам Марта.
- Ми не вміємо… не знаємо,- одказуємо їй.
- То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати. От би й прочитали мені, щоб і я почула, що там у тих книжках пишуть.
"Що ж би їй такого прочитати?" - задумалася я.
- Хочеш,- питаю,- я прочитаю, як бог творив1 світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?
- Прочитайте, моя панночко! Прочитайте, моя голубочко!
Узяла я книжку й почала читати. Марта прислухалася, водячи за мною очима по книжці та зупиняючи мене на якому-небудь невідомому їй слові. Довго я їй читала, а вона слухала.
- Добре,- каже.- От якби тілько воно було по-нашому, по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.
- Книжки,- одказую їй,- простою мовою не пишуться.
- Чому? - питав Марта.- Хіба нема книжок, написаних простою мовою?
- Не знаю,- кажу.- Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова годиться тілько задля темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.
- Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики, вміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужицькому,- відповіла Марта.
- Мама каже, що мужича мова погана, недотепна ні до чого!
- От дивіться! - дивується Марта.- Чому недотепна ні до чого! Скілько людей нею балакає, і всім вона й люба… От і ви слухаєте казок, що я розказую, та ще як слухаєте?! І барин часто балакають по-нашому… То бариня не люблять нашої мови, так вона їм і здається поганою, недотепною!
- Предыдущая
- 2/6
- Следующая
