Повiя - Мирний Панас - Страница 67
- Предыдущая
- 67/152
- Следующая
Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.
Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.
Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.
Через пiвроку пiсля тої бурi получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi… Хто вiн? Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче до землi приросли; нешвидко загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не обiйдеться; чи старий, чи молодий, а перемiни будуть. До старого тiльки зручнiше приспособитись: аби був слухняний та покiрливий - та й живи, як у бога за дверима. Iнший раз i полає дурно - змовчи: все гаразд буде. А молодий - навпаки: i не кричить, i не лає: все тихо та мирно, а дивись - уже й викинув на вулицю. Старi зiтхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим i, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору: вiн стороною чув, що старший назначається з молодих, i зажидав його, як бога.
Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає… Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.
- Предыдущая
- 67/152
- Следующая
