Повiя - Мирний Панас - Страница 53
- Предыдущая
- 53/152
- Следующая
- Да-а. Там такого наплел - страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие - возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать - кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!
- Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, - одгадував Антон Петрович.
- Нет, - заспокоїв Селезньов. - Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? - гукнув Селезньов.
- Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.
- Столик у садок, у бесiдку, - порядкував Антон Петрович. - Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик - водочку, закусочку.
- Прощавайте ж, Антон Петрович, - уставши, прощався Колiсник.
- Прощайте.
- То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.
- Не знаю. Кажу ж - як голова, - одказав, угинаючись.
- Нi, вже згляньтесь! - прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.
- Добре, добре! Приходьте завтра в думу, - швидко одказав вiн. Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.
- От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, - жалiвся Антон Петрович.
- А в шею! - гукнув Селезньов.
- За таксу, видно? - угадував Книш.
- Та всього потроху, - заминав Рубець.
- Ну, идем, идем, - сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем - хазяїн. Усi не забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки, освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.
- Живей! Живей! - гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли собi, гомонячи про садок.
Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.
- Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.
- Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, - увiходячи, обiзвався Рубець.
- О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?
- Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi так напирали? - спитав Книш.
- А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, - перекидаючи карту, мовив Селезньов.
Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.
- Вот уже и пойдет, ворожея! - сердився Селезньов. - Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?
- Та знiмайте вже, - пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i почав Здавати.
У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.
- Раз! - мовив Книш, роздивляючись свою карту.
- Два, - тихо обiзвався Рубець.
- Три! - випалив Селезньов.
- Бог з вами! Берiть, берiть! - загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.
- Семь черва! - гукнув Селезньов.
- Вiст! - сказав Книш.
- Пас! - обiзвався Рубець.
- Одкривайте!
Рубець розгорнув на столi карти.
- Без одной! - скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.
- Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. - Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.
Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.
- Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. - Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.
- Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? - не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.
- Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? - гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. - Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то - роби!.. Се - мученька тяжка! се - каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! - сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!
Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.
- Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'ї.
- Що таке? - гукнула Мар'я. - Ота бiла киця - прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!
- То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас? - мовила боязко Христя.
Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося їй. - Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.
- Христе, голубко! - замовила вона ласкаво. - То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. - Вставши, вона знову взялася за платок.
- То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - питається Христя.
- Як хоч, - одказала Мар'я.
"А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде - те й буде, а вона пiде!"
- Предыдущая
- 53/152
- Следующая
