Повiя - Мирний Панас - Страница 29

• Предыдущая
• 29/152
• Следующая

- Готовi?

- Готовi.

I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.

Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi - трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани - аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ - десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…

А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.

- Кого ми ще ждемо? - спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.

- Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.

- А що?

- Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.

- Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.

- А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - одказав високий чоловiк з чорними вусами.

- I батюшки немає, - додав Загнибiда.

- Отi ще бородатi! - процiдив крамар.

- I нащо тих бородатих ждати? - граючи очима, питає високий чоловiк. - Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!

Кругом знявся регiт.

- Уже Колiсник пустився на вигадки! - сказав хтось.

- На якi там вигадки? - правувався Колiсник. - Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

- Слiд, слiд! - хтось одказав, спльовуючи.

- Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.

- Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.

Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

- Батюшка йде! - хтось крикнув у свiтлицi.

- Батюшка! батюшка! - заходило по хатах.

- Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.

Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.

- Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! - хтось сказав йому.

- Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли! - мовив вiн сердито.

- Та так тiльки й довелось подивитись?

- Атож!

Дехто зареготався.

- Коло рота було, та в рот не попало.

- Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.

- Тесе!.. - загуло кругом.

Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.

Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

- Хто се? - почулося у заднiх рядах.

- Не знаєш хiба?

- Авжеж, не знаю.

- Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з полiцiї.

- Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.

- А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! - скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. - Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.

- Несказанно радий! несказанно! - глухо бубонiв Рубець. - На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.

Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.

- На ногу! - гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.

Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому - Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:

- Для першого знайомства позвольте похристосатись.

Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.

• Предыдущая
• 29/152
• Следующая