Лихі люди - Мирний Панас - Страница 12
- Предыдущая
- 12/19
- Следующая
- Торкай, торкай коней! - каже він, одвертаючи своє лице від того…
Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько і мати. (Постаріли обоє, згорбилися.
Не старіє тілько радість в їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.
- А куди, сину, тепер?
- Туди, куди й усі. До університету, у Київ.
- Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, - каже мати: - ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…
- Петро не той, стара, - перебиває батько, - він не стане з такими якшатися!
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли в інших установах, викохалися на інших звичаях… "Что мне й тебе, же-но?" - вчувається йому - і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка.
- Чи знаєш, сину, Шестірного? - питає мати.- Ви з ним хоч і не разом ішли, та ти б повинен його пам'ятати.
- А що він?
- У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде…
- А Жук де? - пита Петро.
- То - пропащий, сину! - безнадійно відказала мати.
- Як саме?
- Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов - чи що; тілько як пішов - то й слух за його запав. Бідна мати часом до нас прийде; розпитує за тебе - і плаче-плаче, розказуючи за свого. "Чи йому недобре дома жилося? чи він у чому недостачу терпів?.. Ніт же, узяв у голову: на заробітки піду! І пішов, і скрився мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні чутки!" Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..
Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі… Виряжав його батько, наставляючи; виряжала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у- руки лихим людям, котрих тепер стілько розвелося, що хо-тять в достачах усіх порівняти, - зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибіль. "То-лихі люди!"-каже мати. А серце Петрове болить разом з матернім серцем… йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються Гх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка їх, з засуканими по лікоть рукавами, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтій ниві… як крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх - стіна жита; позаду, - як побите військо, снопи лежать рядами… Кланяються довгі стеблі додолу, лягають під їх зубчатими серпами… Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє… Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все колишуться, все посуваються далі та далі… Ось підвелася одна молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона від нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.
- Боже поможи! - обізвався Петро з воза.
- Спасибі.
- Своє жнете?
- Ні, панське.
- Аз якого?
- З десятого…
Машталір зупиняв коней, даючи волю паничеві побалакати.
- Поганяй! поганяй швидше!-каже Петро. Коні рвонули; курява знялася-і видно тілько було, що молодиця знову схилилася - і знову заколихалася її постать. Далі курява усе закрила. "Лихі, лихі люди", - думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима - з одного боку мати шепче:
"лихі люди!", а з другого-вони-лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. "Дивись, дивись!"- мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… ‹0й, мати, мати! ти ж учиш любити!" - шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ши-рить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
Скільки раз по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш ваші тяжкії пісні, Ту голодну молитву до бога?!- шепчуть гарячі уста Петрові.
І тепер, тілько вийди на шлях, Ховрашки мов, розкинулись люди По безкраїх розлогих степах, І їх пісня тугу мою буде… Та туга з їх сльозами зросла, У нужді та неволі кохалась, Через те і важкая безмірно така, І, як степ той, широка, безкрая!
Далі… Далі… степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті, з тиском жи-дови, що, як черва та, кишать серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи, і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня з церкви, зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ, Київ!.. Тихий, мов під-. земний гомін, разом із забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він - синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глиняний берег: думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше! кватиря на кінці Києва… університет… товариство. Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова. І всі молоді, як перемиті, і всі, - хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, - а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, - з дужими руками помірятися з життям, - з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед, тілько й зна-ходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, - до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться й увижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести -як нечистоту, вирвати з корінням - як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу; до його сили приложив і свої руки - і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
- Предыдущая
- 12/19
- Следующая
