Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 16
- Предыдущая
- 16/132
- Следующая
— Добрий вечір, Ген-тян!
— Це ви, дядечку?
Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.
— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?
— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.
— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…
— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.
На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.
— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?
— Дуже.
— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.
Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.
— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.
— Ага.
— Куди?
— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.
— Отже, ви так і не дізналися, куди?
— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.
— Сьогодні повернуться чи десь заночують?
— Та хто його знає…
„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,— міркував Канае.— Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”
— І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…
— Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?
— Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?
— Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.
Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.
— Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? — Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.
— Це мені подарували.
Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи — з акварельними малюнками й рукописним текстом.
— Хто це тобі подарував? Мото-тян?
— Ага. Прийшов зі школи, дивлюся — а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.
— Мотоко-сан залишила перед від'їздом,— втрутилася господиня.— Вона не раз виготовляла йому такі книжки.
— Ти б мені її не показав? — попросив Канае.
Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду
книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі — простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.
— Правда, схожий на мене? — напрошувався на схвальну відповідь Ген-тян.
Канае кивнув головою. Насправді герой книжки — звичайнісінький собі хлопець років семи-восьми, круглоокий, міцний, як горішок, і жвавий — був далеко не Ген-тяном. На тлі невеличкого села, оточеного горами, було зображено, як у товаристві песика Ліліпута він іде на річку ловити рибу. На другій сторінці Ген-тян, обхопивши вудлище обома руками, тягне вздовж берега велику рибину, що попалася на гачок. Під берегом гойдається порожній човен. Разом з песиком Ген-тян сідає на нього і добирається до великої ріки. На виднокрузі з'являється місто, а згодом — море.
— Далі цікавіше. Швидше перегортайте,— квапив Ген-тян, надуваючи щоки.
— Ген-тян, тобі час спати. Вже пізно.
Малюк трохи насупився, але послухався бабусі.
— Дядечку, подивіться до кінця, а тоді покладіть мені в ранець. Я завтра в школі покажу.
— Гаразд, покладу. Добраніч!
— Добраніч!
Хлопчина вийшов з їдальні, і Канае знову вернувся до альбому. Пригоди мальованого Ген-тяна і справді ставали щораз ризикованішими. Під кінець, побувавши в череві велетенського кита, всі троє — хлопець, песик Ліліпут і спіймана вудкою риба — вилетіли з нього в струмені води, мов крем'яхи.
„Невже це кінець? — не вірив Канае.— Справді, апетит з їдою прибуває”. Більше ніж третина альбому залишилася невикористаною. Здавалося, ніби тятива тріснула в мить найбільшого натягу, коли стріла мала от-от покинути її.
Та Канае над цим довго не роздумував — адже книжка для дітей могла кінчитися де завгодно. Однак його щораз більше вражав, так би мовити, неоплачений ніким запал, з яким авторка готувала цей альбом. „Такий довершений твір, сповнений любові, не може виникнути з почуття обов'язку. Виходить, десь там, за її байдужістю, ба навіть зневагою до людей ховається безкорислива прихильність до дітей?” Ще раз перегортаючи альбом, Канае пригадав слова, що сказав молодик у барі: „У її очах є щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі…”
„Одне одному суперечить,— подумав Канае.— Але ясно, що Мотоко Моегі — суперечлива істота. Десятої части часу, витраченого на альбом, було б досить, щоб підготувати обкладинку для книжки „Шлях до миру”. Щось не видно плодів її наполегливості. Власне, що вона собі думає?”
Коли господиня, вклавши онука спати, повернулася до їдальні, Канае вже запхав альбом у ранець.
— Мотоко-сан нічого не казала про малюнок для обкладинки? — спитав він її.
— Нічого. А що, це спішне діло?
Господиня сіла й узялася знову наливати чаю.
— Вона знає, спішне чи ні. Давно могла б усе зробити. І куди це вона подалася, нікого не попередивши?
— Через це ви й переживаєте?
— Не скажу, щоб та обкладинка була потрібна мені по заріз. Зрештою, я сам вибовкав, що справа з книжкою затягується і можна не квапитись.
Канае спробував усміхнутися, але стара дивилася на нього з тривогою в очах.
— Я не про це. Я хотіла спитати: ви переживаєте за Мотоко-сан? Тому й навідалися до нас? Я вас так давно не бачила.
— А хіба були для цього якісь підстави?
Канае засовався — йому було незручно признатися, що саме з цього приводу вчора ввечері до нього забігала Аяко.
— Начебто ніяких. Я навіть полегшено зітхнула, коли сьогодні вранці побачила, як вони життєрадісно вирушали в подорож. Бо досі Мотоко-сан була така пригнічена… І взагалі вона — нещасна людина. Особливо погіршало їй, здається, перед появою Аяко-сан.
— Тобто рік тому? Я почав навідуватися до вас торік у квітні. Якраз тоді Ген-тян пішов у перший клас.
— Справді… Аяко-сан оселилася в нас десь рік тому. Тоді було ще досить холодно.
— А перед тим за нею не помічалося нічого дивного?
— Чогось дивного — ні, тільки от була вона похмура, мовчазна і нетовариська.
— Як оце й тепер? Вона страшний песиміст. Та в цьому і її привабливість.
— А що ви скажете про Аяко-сан? — Мабуть, щоб передихнути, господиня добродушно усміхнулась, і Канае трохи розгубився.— Начебто в ній нема нічого особливого. Звичайнісінька собі дівчина.
— Ні, не звичайна. Всередині вона міцна, тільки цього не показує.
— Невже?
— Вони одна на одну не схожі. Мотоко-сан тільки з вигляду сильна, а насправді може легко зламатися, зате Аяко-сан усе витерпить, хоча здається слабкою. Вона дуже співчуває Мотоко-сан. Тому-то я й переживаю.
— За що?
— Та…— і господиня затнулася.— Взагалі старим властиво брати собі все близько до серця.
- Предыдущая
- 16/132
- Следующая
