Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 6

Я часом трохи ніяковіла, бо здавалося, що з цього вже мала вирости, і все-таки обіймати маму було приємно.

- Як минув твій день? - поцікавилася вона, рубаючи часник.

- Нормально. Отримала п'ятірку на контрольній з історії, а ще ми закінчили макет випускного альбому.

Вона відірвалась від цибулини, подивилась на мене пильно, як завжди дивилася, коли уважно слухала, навіть якщо йшлося про якісь дрібниці.

Скоро часник і цибуля вже смажилися в олії; пахло овочами й гамбургерами. У невеличкій каструлі кипіла нарізана морква. Мама поклала багет у духовку, щоб грівся, а ми тим часом навалили собі повні тарілки макаронів. Вечеряти вирішили в їдальні.

- Мам, - почала я нібито безтурботним тоном, умішуючи в підливу кубики моркви, - а можна щось спитати про тата?

Макаронина зірвалася в неї з виделки, гепнулась на тарілку. Мама знову підчепила її. Відкашлялася.

- Звісно, мила. Що тебе цікавить?

- Ну ...

Голова пішла обертом.

Вона зазвичай не хотіла про це говорити, хоча я не так уже й часто запитувала. У неї тоді на обличчі заклякала така півусмішка, немов їй боляче. Просто відтоді, як побачила оту Кендалл, я частіше замислювалася про батька.

- На якому місяці ти була, коли він помер?

Мама пожувала спагеті, скорчила на обличчі задуму: губи скривила, брови насупила, очі звела на стелю.

- Кілька тижнів, не більше. Я й сказати йому не встигла.

- А чи гарний він був? - поцікавилась я з хитруватою посмішкою. - Ну, коли ти його вперше побачила, були в тебе метелики в животі?

- О, так! - Вона засміялась, демонстративно обмахуючись, ніби їй стало жарко. - У мене від нього аж коліна тремтіли. Сам білявий, а очі карі - я в них просто потопала.

Я так і завмерла, ніби зачепилася за це слово.

- Карі?.. .

- Так.

Я не зводила з неї погляду. Раніше вона казала, що очі в нього були зелені, такі самі, як у мене. Я навіть пам'ятаю, коли це було. Я з тринадцяти років берегла ці слова, носила їх у серці: рада була мати щось спільне з батьком, побачити якого мені не судилося.

Я чекала, що вона виправиться, запевнить, що не збрехала тоді. Проте вона мовчала. Я тупо дивилася на неї, борсалася в думках, намагаючись розплутати цей клубок.

- У нього була ... ще одна родина? - видушила нарешті.

День уже хилився до вечора, і на стіл упав із вікна косий сонячний промінь. Світло залило мамине обличчя, затекло їй у зморшки, і вона раптом постарішала років на двадцять.

Вона так і вибухнула сміхом.

- Боже, ні! Звідки ти це взяла?

Я уважно вдивлялася в її обличчя, шукала, за щоб зачепитися.

- Ну, просто подумала, може, у мене є десь брат чи сестра, а я й не знаю.

Тієї ж миті я відчула, що земля ось-ось розверзнеться піді мною. Чорніло бездонною дірою невідоме: зараз вона відповість і вороття вже не буде.

Аж тут мама підскочила, викотила очі.

- Господи! Хліб! ..

І вона кинулася до духовки. Звідти враз вихопилась хмара чорного їдкого диму. Я мерщій наділа рукавички й пожбурила обгорілий багет у смітник. Мама поспішила відчинити двері, замахала рушником. Весняне повітря засочилося знадвору, і дим розсіявся, лишаючи по собі гіркий вугільний запах.

Пасмо білявого волосся пристало мамі до лоба, і вона відкинула його рукою.

- Вибач, рідна. Гадаю, обійдемося без хліба.

- Та нічого. Що б це була за вечеря, якби нічого не пригоріло?

Вона непевно засміялась.

- Може, розповіси щось про школу? Скоро ж випуск, ще трохи - і коледж.

Слова так і сипались у неї з рота, а голос був, наче хлібний ніж: якийсь нерівний і ніби аж гострий.

- Мамо, ти мені не відповіла. У тата були ще діти?

Тут набігли хмаринки, сонце сховалося, і в мами на обличчі заграли тіні. Щось наче зависнуло в повітрі, тремтіло в хлібному чаді.

Мама звела на мене блакитні очі, подивилася невинно.

- Ні. Твій тато навіть про тебе не знав, а інших дітей у нього точно не було.

Я все роздивлялась її спокійне лице, а всередині калатали страх, розгубленість, злість. Здебільшого . . . злість, адже щось підказувало мені: вона говорить неправду.

Відчула, як серце стискає жах. Я завжди вірила мамі. Вірила всьому, що вона скаже, у всьому слухалася. Ніколи мені не спадало на думку в ній сумніватися.

А тепер довіра враз розсіялася. Адже, якщо вона могла брехати про такі речі, хто знає, що ще вона від мене приховує?

Жовтень

Година спливала за годиною, і страшне заціпеніння змінялося не менш страшним болем. Сил не було ні на що.

- Маю дізнатись, що сталося, - промовила я, звертаючись до Сари.

Вона сиділа дуже тихо, майже не ворухнулася відтоді, як нас перевели в кімнату очікування. Я ж ані секунди не могла втриматися на місці, усе походжала, рахуючи, скільки на стелі квадратиків, або переливала воду з однієї пластянки в іншу. Звиклий до аналізу мозок потребував розуміння, ясності, мусив розкласти все по полицях, підбити підсумок.

- Тобі краще піти додому. Відпочити трохи.

Подивилась на неї сердито:

- Я нікуди не піду.

Ми з Олівією з'єднані від її народження, з'єднані самим життям. Я не покину її і в смерті.

Минав час.

Я кинула порожню пластянку на підлогу. Запитала:

- Чому в неї на руках синці? - Закусила губу, намагаючись опанувати себе. - Гадаєш, її били?

Сара, здавалося, про це не думала.

- Не знаю, поліція ... Буде розслідування.

У мене по щоках покотилися сльози, потекли в ямку, що між ключицями. Ледве дихаючи, здригаючись від ридань, я опустилася на стілець. Сара підійшла, обійняла за плечі. Ми довго стояли отак, обійнявшись. Обох лихоманило.

- Я так хотіла її вберегти! .. - схлипувала я.

- Абі, ти ж не винна. - Голос у неї був надтріснутий, зболілий. Я відсахнулась, зазирнула в червоні очі.

- А що, як усе-таки винна?

Палата поволі сповнилася темряви. Одна за одною вмикались лампи, а я так і сиділа, не рухаючись, поруч з Олівією, і дивні звуки машин, що тільки й тримали її в цьому світі, немовби заколисували мене, притупляли біль. Бився всередині відчай, заволочував усе туманом, що в ньому не можна було ані їсти, ані пити, ані навіть поворухнутись.

Я бездумно дивилася на синці, що кільцем обвивали зап'ястя, сині, аж фіолетові, ніби доньку хапали за руки, і гнів проступив злими плямами на її прекрасній шкірі.

Я так і сиділа, спершись лобом об ліжко. Раділа, що нас нарешті залишили удвох. Лікарі цілий день умовляли мене піти додому, виспатися. Сара принесла бутерброд, та я й шматочка не відкусила, і той урешті-решт опинився в смітнику. Носила вона й каву, чашку за чашкою. Та від кави тільки в туалет тягло, а я не хотіла лишати Олівію саму - відтак пити більше не стала.

Від плачу й зневоднення гуло в голові, та піти додому я не могла. Не зараз. Я ніби завалилась у якусь шпарину в тканині часу, і світ зупинився.

Минуло дві доби відтоді, як я кинулася до скаліченого тіла доньки. Час тягнувся до болю повільно. Приходили лікарі, приносили звіти, зробили ще одну томограму. Серцебиття плоду на УЗД присутнє.

Шепотілися про можливість викидня, шепотілися про можливість урятувати дитину, якщо в матері витримає серце.

Урятувати дитину?! Врятуйте мою дитину!

Я дрімала уривками, поклавши голову Олівії на живіт. Хвилина за хвилиною тягнулася ніч. Час від часу лунав тривожний сигнал, і тоді я уявляла людей, яким щойно повідомили: дорогої істоти більше немає. Думала, як це буде, коли настане черга Олівії.

Хтось посмикав мене за плече, вихопив зі сну.

- Місис Найт?

Доктор Гріффіт простягав мені стаканчик з водою.

- Міс, - виправила я. - Я незаміжня.

У роті пересохло, і голос вийшов хрипкий. Та від води я все ж таки відмовилась.

Він підсунув мені стілець, усівся поруч, обхопивши долонями стаканчик.