Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 10

Медісон я про свою закоханість не розповідала. їй би це не сподобалось: вона страшенно ревнувала Дерека. Якось у неї в гостях мені стало зле, тому я вирішила пограти з її братом у приставку замість бігати з нею в хованки. Тоді вона пішла до нього в кімнату і розірвала на шматочки всі дипломи й грамоти, що він їх з любов’ю вклеїв в альбом.

— Зайдеш? — запропонував Дерек.

Він провів мене через вітальню, і ми опинилися в обставленій за останнім словом моди кухні. Виблискувала в променях вечірнього сонця іржостійка сталь. Над столом із червоного дерева висіла дорога акварель, на якій було зображено купку дерев.

Я кинула промоклу куртку на спинку стільця. Дерек дістав із холодильника дві пляшки з водою, одну кинув мені.

— Ну то як? — Я відпила трохи. — Ти з кінцями вже повернувся?

— Ага.

— Сподобалось там?

Він знизав плечима.

— Ну і як там було?

Запитань у мене накопичилось чимало, та це був не той Дерек, якого я знала три роки тому. До того ж Медісон багато чого розповідала про нього... Певно, я його трохи побоювалась.

— Цілком нормально. Місто велике, трохи гамірно, але мені сподобалось.

Він ніби нудився. Або дратувався. Помовчавши, додав:

— Медісон немає вдома.

— А де вона?

— На прослуховуванні; здається, хоче грати в якійсь виставі.

Я ляснула себе рукою по лобі.

— Точно. Я й забула.

Він відставив воду.

— Ну, то що в тебе?

— Нічого такого. Школа, іспити. Готуюся до випуску і все таке.

— Та я не про це. — Він закотив очі, ніби розмовляв із клінічною ідіоткою. — Чого ти вирішила сюди заявитись?

Я завагалась, не знаючи напевне, чи хочу говорити з ним про маму.

— Може, з хлопцем посварилася? — запитав єхидно.

Відчуваючи, як усередині вирує гнів, я стиснула кулаки. Злитися я не звикла, та тепер лють сама сочилася з мене, ніби материна брехня роз’їла мені щось усередині. Не в змозі впоратися з новими почуттями, я раптом змінила фокус.

Як він сміє?! Під час останньої зустрічі мені здалося... Так, тепер це не має значення, але мені здалося, ніби в нас із ним щось особливе. Дурість, звичайно: відчуття його ліктя за переглядом фільму, довгий погляд. Нісенітниці.

Цього, нового Дерека я навіть не впізнавала.

— Я зайду пізніше. Вибач, що потурбувала. — Сказавши це, я відставила воду і вискочила в коридор, та Дерек схопив мене за плече.

— Це ти вибач. — Глузлива посмішка зійшла в нього з губ, і я нарешті побачила того Дерека, якого знала колись. — Ти мені не заважаєш, справді.

У нього був такий серйозний вигляд, що в пам’яті спливло, як ми ще дітьми грали в хованки і я застрягла в пральній машинці.

— Ну то що, щось із хлопцем?

— Hi, — відрубала я. — Якщо хочеш знати, мама мені збрехала, і мене це добряче бісить.

Дерек відсахнувся, ніби мій гнів загрожував збити його з ніг.

— Ого. Хріново. І що вона сказала?

Не дочекавшись відповіді, він попрямував із кухні.

— Ходімо в підвал!

Я завагалася, спантеличена цією зміною образу. Схоже, у них із Медісон більше спільного, ніж мені здавалося. Ми пройшли через вестибюль і опинилися біля сходів.

— Батьки виділили мені підвал: певно, не хочуть мене бачити. — Він засміявся самими губами, та очі його навіть не усміхнулися.

У підвалі було вже затишніше: світле дерево, витерта коричнева шкіра. Зі стереосистеми волав гранж. Половину приміщення забирав величезний стелаж, перед яким стояли два обіпнутих шкірою крісла; на іншому боці розмістилося незастелене двоспальне ліжко. Удалині виднівся темний коридор.

Дерек прибрав з одного крісла одяг.

— Ось, сідай!

Потім клацнув пультом і вимкнув музику, натиснув якусь кнопку — і стулки стелажа з горіхового дерева, прикрашені вигадливим різьбленим орнаментом, поволі розтулилися, являючи грандіозних розмірів телевізор із плазмовим дисплеєм. Сам Дерек усівся в сусідньому кріслі та взявся перемикати канали. Зупинився на старій серії «Ґріфінів».

Поглянув на мене.

— Ти ж посидиш?

— Так... Звісно.

Якщо Медісон заскочить мене з братом, їй точно зірве дах. Я сперлася на підлокітник, посмикала срібний браслет на зап’ястку.

— Ну, то про що тобі збрехала мама?

— Та ми зі школою їздили минулого тижня в універ, знаєш, типу знайомитись. І там була одна дівчина, Кендалл. Схожа на мене як викапана. Чесно. Усі сказали. Як сестри.

— Це дивно.

— Отож. От я вчора й узялася розпитувати маму про батька. Мовляв, який він був із себе і чи в нього не було іншої родини. Спитала, які в нього були очі. Вона сказала, що карі.

— Ну то й що?

— По-перше, я недарма записалася на профільний курс із біології. У мами очі блакитні, тож, якби тато мав карі, у мене навряд чи вийшли б зелені. Не те щоб це неможливо, але з погляду генетики малоймовірно.

— А по-друге?

— А по-друге, коли мені було тринадцять, я вже запитувала, якого кольору в нього були очі, і вона сказала, що зелені. А тепер каже, що карі.

— А навіщо ж їй казати спочатку одне, а потім інше?

Я розвела руками, відкинулася на спинку.

— Заплуталась у власній брехні.

— А в тієї дівчини, Кендалл, у неї очі теж зелені?

— Так. І ямочка на підборідді така сама, — показала я. — Я навіть у гуглі дивилася. Це генетичне. А в мами ямочки немає.

— Тобто Кендалл дуже на тебе схожа, у неї також ямочка на підборідді й очі такого самого кольору, а тепер іще з’ясувалося, що твоя мама збрехала, коли казала, які очі були у твого батька — і про що це говорить? Гадаєш, ви з цією дівчиною родички?

— Ну так.

Я й сама розуміла, що це якась нісенітниця.

— Як у кіно, якщо чесно.

— Знаю. Просто мама мені збрехала. А ми з нею завжди кажемо одна одній правду... — Я закусила губу, поспішила виправитися: — Принаймні мені так здавалося. Я тепер думаю, коли вона ще мене обманула. А ще...

Я дістала із задньої кишені вчорашню картонку.

— Оце я знайшла в неї в кімнаті, у коробці з-під взуття, що стояла в шафі.

Я простягнула йому картку.

— «Вибач», — прочитав Дерек. — За що вибач?

— Не знаю. Там іще лежало моє свідоцтво про народження. Думаю, це якось пов’язано зі мною.

— У фейсбуці не пробувала шукати?

— Кого, маму?

— Ні. Кендалл.

Я похитала головою. Мені й на думку таке не спадало.

— А ти її не питала про батька? Як його звати?

— Я тоді ні про що таке не думала.

Дерек узяв блискучо-сріблястий ноутбук, що стояв на тумбочці. Потім знов умостився в кріслі. Зайшов у фейсбук.

— Хочеш подивитись?

Медісон казала, що я слабкодуха. Мама — що Медісон витирає об мене ноги. Може, обидві по-своєму мали слушність? Може, настав уже час постояти за себе?

Я кивнула.

— Так, хочу.

Схилившись через його плече, я вбила логін і пароль, увесь час відчуваючи нашу близькість. Від Дерека ширився ледве вловимий аромат хвої, а ще чисто пахнуло піною для гоління.

Довго шукати не довелося. Кендалл Монтґомері дивилася з фотографії усміхненими очима, склавши губи, немов для поцілунку. Я не хотіла її знати — але ж знала.

— Дідько... — Дерек так і витріщився. — Ви й справді схожі.

— Знаю. Аж страшно. То що мені робити?

— А що ти хочеш?

Це було несподівано. Зазвичай моїми бажаннями ніхто не цікавився, я просто пливла за течією.

Я зазирнула Дерекові в сині очі. Було в них щось таке, аж я насмілилася шукати того, чого — я це розуміла — краще б не чіпати.

Я потягнулася через нього, натиснула «Додати в друзі». Тоді відповіла:

— Я хочу з нею поговорити.

Жовтень

Тайлер спускався з ґанку, тяжко гупаючи ногами. Цей звук і висмикнув мене з трансу.

— Зачекай! — Я вилетіла під дощ, забарабанила у двері його джипа, що вже ревів, готовий зрушити з місця.

Надворі заклацали спалахи, та я не звертала уваги.

— Зачекай! — закричала, стукаючи долонею по дверцятах.