Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 10
- Предыдущая
- 10/19
- Следующая
Нічого не було видно. Заплющені очі або розплющені – не мало значення. Темрява. Самоцвіти на лусці змійсих, смарагдові опуклі баньки, біле Нілине обличчя – у мороку все вмерло. Замість самоцвітів могло бути просто каміння, змійсихи могли бути сліпі, а Ніла могла бути потворною відьмою…
Варану стало страшно. Він уперше пожалів, що пішов за нею в надра гори, в лабіринт переходів. Хто вона така? Хто вона йому?
Зродився вогник. Із безвісті з'явились Нілине лице і долоня з довгою тоненькою свічкою, поверхня води, тіні рогатих голів на довгих шиях.
– Злякався?
– Дзуськи.
– Я тут була давніше… Тут сухих каменів нема. Праворуч відкритий тунель, там іноді хазяїн особливо хоробрих гостей водить, зі смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пірнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.
– А там? – Варан махнув рукою наліво.
– Там інший коридор, тунель, потім два гроти один за другим, потім розвилина. Якщо ліворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там різні речі знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дірках, але з малюнком. Потім шматки корка… Потім із дерева така фігура, з двома головами. Принесла хазяїну, кажу, може, продати… А він каже: спали. А спалила іншу дровиняку, а фігуру сховала – вельми гарна. Потім тобі покажу.
– Це що, з двома головами гарна?
– Еге ж… Знаєш, у цих печерах скарби є. Точно є. Водою їх поволі вимиває… А є просто сховки. Горні в міжсезоння так їх лаштують, щоб у сезон, коли вода підніметься – не дістати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…
– А то князю більше нема де скарбницю зберігати.
– Не знаю… Шахраї, які в сезон промишляють, так просто гроші з Ікла не вивезуть – варта перевіряє. От вони й ховають. А потім, у міжсезоння, коли варта розлітається – вони приходять і виймають.
– А ти шукала?
– Ну звісно. Знайшла фігуру двоголову і ще один черевик на праву ногу з золотою набійкою. Він у шпарині застряг і тому не потонув. Із цієї набійки мені вдома перстеник викували…
Усе ще тримаючи свічку на долоні, вона торкнула ногою Тугу. Зміисиха, ледве видна в темряві, рушила уздовж печери – дві хвилі розкинулись, мов проділ на чорному волоссі. Журба без команди потягнулася вслід.
Ніла притримала змійсиху поряд із глибокою, порослою водоростями щілиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тілом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленів, узявся черепашками; кожна ланка була завбільшки з блюдо.
Ніла обернулась:
– Тут горище.
– Що?
– Так називається – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?
– А хто ланець повісив?
– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Він давно тут висить.
– Проіржавів?
– Сто літ висітиме – не проіржавіє… Боїшся, чи що?
Не чекаючи відповіді, Ніла затисла запалену свічку в зубах. Зісковзнула з сідла й ухопилася за нижню ланку. Підтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, під склепінням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тіні – наче не дівчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.
Змійсихи не стривожились. Туга витягнула шию і приплющила очі; не ризиковано, подумав Варан. Зовсім не страшно.
Згори падали краплі. Знову стало темно – Ніла зникла за навислим черевом скелі, і тільки мерхлі відблиски свідчили, що свічка в її зубах іще горить. Діждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний і порский. Гостра мушля враз подряпала мізинця.
– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!
Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на камені, сів на п'яти, витер руки об мокрі штани. Озирнувся.
Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зріст стати не можна. Камені несподівано гладенькі, вочевидь кимось колись обтесані. Дивний запах – не вогкості, не водоростей, а начеб деревної смоли. Приємний.
На стелі, теж гладкій, малюнки кіптявою. Не зрозуміло, чи то дитина бавилася, чи то таємні знаки.
– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?
– Я шукала. – Ніла всміхалась, чомусь задоволена. – Нічого не виходить… Коли це й карта, то не про нас.
– А що хоч тут було?
– Сховище. Комора контрабандистів. Нора якого-небудь секретного мага… Не знаю. Усе це було давно. Відтоді, як я це місце три роки тому знайшла, сюди ніхто, крім мене, не приходить.
У кутку купою лежали сухі водорості. По-справжньому сухі; такими набивають матраци, і як солодко спати на них у міжсезоння, слухаючи, як мурмоче за вікном дощ…
У другому кутку, у кам'яній заглибині, знайшлася книга зі злиплими сторінками. Справжня паперова книга, точніше, колишня паперова, тому що жовто-сіре цвіле місиво, на яке перетворились сторінки, не взяв би за папір жоден лахмітник.
– Може, тут були замовляння, – мрійливо сказала Ніла. – Ми б прочитали їх – і самі стали магами. А може, це просто прибутково-видаткова книга якого-небудь крамаря.
– Або щоденник капітана далекого плавання.
– Або список кулінарних рецептів.
– Ну тебе. – Варан невпевнено розсміявся. – До речі, якби ми прочитали замовляння, то магами не стали б. Швидше за все, у нас просто роздвоїлись би язики, або вискочило сліпе око на потилиці, або щось іще. Магами народжуються.
– Я знаю.
Ніла поставила свічку на жорстку зморшкувату оправу. Варан побачив, що тоненький стрижень догорів уже до половини.
– Гей… нам світла вистачить?
– У мене ще є… І потім… Навіщо нам світло?
Варан підняв очі. Ніла дивилася на нього без усмішки.
Зміисихи знайшлися за звуком – Туга тихо засичала, відповідаючи на Нілин поклик. Журба форкнула. У повній темряві, напомацки, Варан видерся в сідло.
Його трусило. Журба, яка не любила нервових, мляво спробувала скинути вершника.
Туга пливла попереду. Шелест води відбивався від стін, від склепінчастої стелі, світ навколо здавався опуклим, як тепла хмара. Зміисихи пам'ятали дорогу назад; коли Туга пірнула, Варан почув приглушений сплеск і встиг набрати повітря.
Журба несла його крізь темряву, крізь густу масу води. Що тепер буде, думав Варан, зажмуривши очі. Як я зможу далі жити… без Ніли – ніяк. Треба одружитись із нею, от що треба зробити. Він, Варан, ще молодий, але одружитися все одно можна. Батько зрозуміє.
Журба випірнула. Варан струснув воду з волосся й розплющив очі.
Морок перетворився на півтемряву. Крізь воду пробивалося далеке світло. Ніла сиділа на спині Туги. Дивилась на Варана через плече; він уперше побачив її. Уперше в житті.
– Вийдеш за мене заміж? – гукнув похапки, мов боячись, що вона дасть драла.
Ніла мовчала. Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.
– Це я сказала хазяїну, щоб він тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очі.
– Вийдеш за мене?
– Якщо хазяїн дізнається, що було, він тебе звільнить…
– Вийдеш?
Ніла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.
А сезон був у розпалі.
Кожен день із-за моря прибували кораблі. Прилітали вершники і повітряні повозки, і надуті вогнем розписні кулі. Здоровезні, величні, білосніжні крилами походжали по причалах, як у міжсезоння, – звичайнісінькі кричайки. Усі палаци й хижки були зайняті приїжджими та їхніми слугами. Що день, то ціни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарі – переважно постачальники продуктів для гостей і корму для їхніх тварин.
На головній площі що два дні кого-небудь страчували. Частіше за все – за грабіж чи підозру в грабежі; а проте, нові мисливці за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челяді. Тому грабіжників на темних вулицях не більшало й не меншало.
Іноді страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батькові одного разу всучили підроблений папірчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так і не піймали.
- Предыдущая
- 10/19
- Следующая
