Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 29

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая

Вона не наважується говорити.

Раптом утрачаю будь-який інтерес до неї. Навіть її симпатичне табло в мене викликає відразу. Два оченятка — кліп-кліп. Дивлюсь на симпатичний ротик, губи якого за час говоріння швидко рухаються, непосидющі, наче неслухняні дітлахи, котрі роблять збитки. Тепер всі думки мої про це чьмо здаються ніби нереальними, повільними, наче їх породив напівсонний розум. Оченята кліп-кліп. А з ротика таке лайно витікає… — я, тіпа, виріс у сім'ї без батька, а такі діти стають дуже жорстокими й черствими і що з «такими» (після цього слова зробила невеличку паузу) небезпечно заводити сім'ю, адже в них порушена психіка і є глибокі нервозні травми, тому, Олег, ти маєш мене зрозуміти вірно, особисто проти тебе нічого не маю, ти розумний, начитаний, можливо й поступиш до університета, ти хороша людина, яка свого в житті, може, колись і доб'ється, але… (Інга знову густо червоніє)… але… але я не хочу бути з тобою, просто… просто я… як тобі це сказати? Я не можу бути з таким, як ти… (наголос на слові «таким» мене ще більше насторожує). Вона підводить свої чисті оченята і лише зараз бачу в них справжність і природність, хоча звідтіля віє вітрами Арктики.

Яка ж ти…

Пауза.

Зі мною ще ніколи… так не говорили. Взагалі, зі мною такої лажі ще не було. У її думках я побачив себе, приреченого, маленького. Від цього відчув себе прокаженим, а до горла підкрався важкий клубок.

Дорога Інго, — подумки кажу — є речі, за які треба платити.

Хапаю її за талію, звалюю на килим (пронизливо коле в боку — клята нирка!). Інга дико й знавісніло пручається, заламаю їй руки за голову.

— Пусти! — сичить через стиснуті зуби. Правою рукою повзу по її тілу.

Шєт! вона без трусиків! Це збуджує ще більше.

Інга терпляче дивиться мені в очі, непорушно стежу за нею і розстібаю ширінку. Згадую, що так і не прийняв душ після Роми, але це мене не хвилює і збуджує ще дужче. Хочу брутально трахнути цю пихату, нікчемну сучку. Під моїми пальцями її клітор поступово оживає, а сухі ніжні губки між ногами розкривають свою вологу таємницю. Інга стискається наче пружина, входжу силою і на позеленілому обличчі читаю всю ненависть, злобу й зневагу. Цілую її в уста. Інга лежить нерухомо, але, сучка, ноги поволі розводить.

Шєт! Вона повністю байдужа! Я ще ніколи так натхненно не дер дочку професора. Цікаво, як би повівся її татусь, коли б дізнався? Це, все ж таки, не історію викладати… Інга не пручається, не чинить опір, але й не відповідає взаємністю.

— Сподіваюся, ти не будеш тріпатися? — каже згодом, поправляючи перед великим дзеркатом зачіску.

— Я ж не такий, люба, — цілую її в плече. — Сподобалось?

Б'є мене по щоці і просить негайно забиратися.

— Щоб я тебе більше не бачила! Пауза.

Запитую, а може, нам, зайчик, нада все ж таки деколи перетинатися, можу поставити пляшку пива чи морозиво, любиш «пломбір» чи «каштан»? — зустрічатися необов'язково часто, просто бум-бум — і розбіглися, то як, а? Просто бум-бум — і розбіглися…

На мій цинізм не реагує, в її поведінці з'являється самовпевненість, вона щільніше закутується в халат, наче відчуває холод, наїжачується. Намагаюся взяти її за руку, але гнівно виривається, підходить до вхідних дверей, відчиняє і наказує мені звалювати.

Хочу поцілувати в щоку на прощання, наближаюся губами, але вона різко відвертається і презирливо кидає:

— Знаєш, а мені не сподобалося.

«Вони в місті» — спросоння чую нервовий голос, щойно знявши слухавку, і лише згодом розумію, що це говорить Тюля. Не можу в'їхати, про що йдеться і перепитую. Тюля лається і кричить, що вірмени приїхали двома мікроавтобусами із затемненими вікнами, їх там, мабуть, ціла паланка, повністю укомплектовані, з одного мікроавтобуса вийшло два двохметрових голіафа у костюмах, і один тільки Бог знає, що вони тримають за пазухами; вони вже зв'язатися зі своїми інформаторами, родичами, і треба чекати найгіршого, а краще — ноги на плечі, поки все не владнається, шариш, яка тєма починається?

Да.

Тюля дає годину на збори — необхідно звалювати з міста, поїдемо до Казимировича, у нього засядем, поки все не вщухне.

Шєт!

У боці нестерпно болить, коли намагаюся ходити. Це мене трохи кумарить, бо скоро треба їхати на вступні іспити.

Набираю номер Бідона, але в нього зайнято, через кілька хвилин набираю ще раз. Новина на Бідона діє, наче мобілізація на мешканців спокійного містечка. Він ще раз каже, що вірмени — це вроджені садисти і взагалі — на них варто кинути кілька атомних бомб, щоб їхнього сліду більше не було!

Ми прощаємося спіхом, наче Бідон запізнюється на потяг.

Зібравши все необхідне у валізу — нижню білизну, зубну пасту, щітку, дві пари чистих шкарпеток, документи, витягнувши з нички під паркетиною біля батареї у вітальні п'ятдесят баксів, з'їдаю недосмажену яєчню з помідором, випиваю гарячий чай, обпікши губи і язика. Взуваюся.

І раптом — у двері дзвонять. Від страху мало не всцикаюся. Це вони: неголені, злі, з дикими очима і жахливими помислами, гарячі кавказькі реб'ята, зараз, мабуть, почнеться: розпечена праска на живіт, електропаяльник в анальний отвір чи циганська голка у спинний мозок. За кілька секунд мене кидає в рясний піт. Але на превелике здивування за дверима тихо — не гепають ногами й кулаками, не шумлять.

Відчиняю і бачу переляканого Васю Булавку, в якого підозріло змарніле обличчя. Він забігає, наче побитий пес, шастає по квартирі, просить пити, пропоную йому чай, але він жаліється на спеку і від гарячого відмовляється, підбігає на кухні до крану і починає пити. Його ненаситні губи жадібно хапають струмінь води. Вася продовжує пити, а мені здається, що це триває надто довго.

Як можна вживати цю гидоту?

— Нам всім ласти!

— Що таке? — запитую його, наче не розумію, що трапилося.

— Ти не в курсах? — розгублено зиркає, втираючи мокрого від поту лоба, підбігає до вікна, дивиться на вулицю так, наче на нього наставлено кілька десятків автоматів та гранатометів.

На його лобі знову виступає піт і волосся на скронях мокріє. Неспокійно ходить по кімнаті, на мить зупиняється, прислухаючись до шумів у будинку і знову швидко триндить, що нам всім гайки, що ніхто б не подумав — все так швидко закінчиться, але нашої вини ж нема, а, Професор, правда нема? — за старою звичкою сіпає головою.

Пауза.

— Правда нема? — знову перепитує.

Мовчки оглядає його обличчя: на лобі виступили краплини поту, певно біг, як ненормальний, очі полохливо шастають по кутках, не можуть заспокоїтися, руки ніби шарпають одна одну.

— Вони знайшли Мишку. На неї навів Вова Карбюратор. От чьмо! Хто б подумав. Вова, Вова… — ніби звертається до нього.

— Чому? Він же з Арою тусувався. Да? — перепитую, бо не можу в'їхати в те, що тільки-но почув.

— Але ж він з нами завжди такий добрий і хороший! Бля, що робити? — запитує він, наче я комп'ютерна програма, яка може знайти рятівний вихід. Вася закурює, його пальці помітно тремтять, від диму, який густим клубами повільно тягнеться в гору, він примружує праве око й відкидає голову. Також беру цигарку. Кілька хвилин він мовчки курить, час від часу тільки збиває з цигарки попіл, від чого її червонастий стрижень, з якого виростає цівка диму, набуває видовженої конусної форми. Зізнається, що йому трохи страшно. — Як думаєш, що нам з Циркулем буде?

— Я про це не хочу говорити, — мені стає раптом боляче, наче в середині спалахує багаття.

На всі сто знаю — найбільше постраждає Циркуль. Хулі тобі, сукін син, за своє очко переживати? Пауза.

— Своїх підключати?

— Ти про кого?

— Про родину…

— Давно пора! Може бути пізно.

— Нічого, нічого, — ходить він по кімнаті й нервово розминає пальці. — Все під контролем.

Може — думаю про себе і знизую плечима. Якщо під контролем, навіщо ці галімі переживання? На мандраж все-таки пробиває…

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая