Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 24

• Предыдущая
• 24/53
• Следующая

Пацани скидають труси і регочуть, дівахи соромляться і відвертаються. Вася і Циркуль просять Мишку роздягнутися. Вона, вагаючись кілька хвилин, раптом сміється і також звільняється від одягу.

Заворожено оглядають ЇЇ тіло і на мить стають серйозними. Потім чіпляються до Роми, але вона погоджується роздягнутися тільки до пояса. Дивлюся на її гарні груди, пригадую, як вони ніжно вміщалися у моїх долонях, наче ховалися, від навколишнього світу. Заплющую очі і відчуваю збудження.

Тюля спостерігає за мною і пропонує зайти у воду.

Бідон також виявляє бажання намочити свою задницю, на що Вася каже:

— Дивись, бо може облізти шкіра. Присутні заливаються сміхом.

— Хочеш купатися? — тихо звертаюся до Роми, і вона вдячно посміхається.

— Я хочу, щоб ми були самі. Пауза.

Да — кажу собі. Звичайно, що самі, маленька. Не з товстозадим же Бідоном?

Мишка пропонує кинути щось на кишку, бо відчуває нестерпний голод. Булавка вставляє своїх п'ять копійок, що хавати будемо після купання, тоді кращий апетит, можна з'їсти цілий вагон.

— Професор! Ти йдеш? — гукає мене Тюля, стоячи по коліна у воді, після чого заходить далі — по пояс, по плечі — пірнає і пливе брасом. Його засмагла спина і розкинуті руки виринають на поверхні і знову зникають.

Вода здається мені трохи прохолодною. Спершу набираю її в пригорщі й розтираю тіло, яке покривається гусячою шкіркою.

— Ниряй, так холоду не відчуєш.

Я кричу йому, щоб далеко не плив, бо там сильна течія.

За Тюлею рівномірно пливу кролем, поки не наближаюсь до нього лежачого із заплющеними очима на воді.

— Навчи мене лежати.

— Це просто, — каже він у стані повного спокою. Прозора вода поглинає його обличчя, залишаючи незайманою поверхню у формі овалу, де знаходяться очі, ніс, рот і підборіддя. Пробую лягти так само, але вода потрапляє у ніздрі. — Відкинь голову назад, ну-ну, не бійся, розкинь руки. Та не напружуйся, розслабся, відчуй себе туманом, що покриває поверхню води. Доганяєш? Тільки не напружуйся!

Шєт!

Тюля сміється і каже, що я подібний на шматок плаваючого лайна, тільки єдине погано — йду на дно.

Ми бачимо на відстані п'ятдесятії метрів наших друзів, які ходять по галявині, розмовляють, сміються. Кидаю погляд на Рому, яка вже повністю роздягнута і лежить, заплющивши очі. Дивлюся на ЇЇ біляве тіло і мене охоплює бажання взяти її зараз. Раптом помічаю, що Вася Булавка і Циркуль підходять до Мишки, лягають поруч і припадають до її грудей, а вона лише гладить їхні чорняві голови.

— Збоченці дурнуваті! Живуть, як тварини, — каже Тюля і пірнає.

Бідон, певно, не знаючи, що робити, знову заходить в озеро, але до глибини не допливає. В нього панічний страх перед водою. Лише барахтається поблизу берега, як велика дитина, і гукає нас. Тюля не звертає на нього уваги і несподівано каже:

— Надто спокійні дні останнім часом. Не розумію, що він має на увазі.

— Я про те, шо через день-другий нам треба буде на певний час звідси звалити. Доганяєш?

— Куди?

— До Казиміровича. Він дуже зрадіє. Ми давно в нього не були. Пам'ятаєш його самогонку? — починає реготи.

— До Казимировича? — захекано перепитую, випльовуючи воду. — Я про це не думав. Давно ми його не бачили.

— Тоді гут?

— Навіть не знаю…

Згадую симпатичного ветерана Другої світової, який на старості літ потрапив на зону за те, що стріляв у міліціонера з мисливської рушниці (він сидів разом із батьком Тюлі). Ми з Тюлею кілька разів їздили до нього на невеликий хутір за тридцять кілометрів від міста, привозили цигарки, алкоголь, продукти, консерви, а одного разу притарабанили невеликий телевізор, який витягнули з однієї буржуйської дачі, аби ця дрібничка розрадила старість Казимировича. Він частував нас своїм самогоном із грушок, на другий день хотілося померти — так голова розколювалася. Але ми не нарікали.

(Про існування Казимировича серед наших друзів знали лише Тюля і я, ми давно про це домовилися, оскільки його стара хата була єдиним місцем, де можна тримати крадений товар. Безпечнішої нички не знайти.)

— Біда підвалить не сьогодні, то завтра. Олег, про це ніхто не має знати, навіть матері не кажи. На цей раз це серйозно.

— У мене скоро екзамен з історії.

— Хуйня. Складеш. Квитки на поїзд купив?

— Я про це й забув.

— Може, поступатимеш у наш?

— Там батько Інги працює, не хочу. Розумієш, між нами будуть зовсім інші діла. Як тобі це пояснити…

— Говори як є.

— Я тепер тільки догнав, що з тим козлом, словом… краще б я з ним не знайомився. Навіть коли я і поступлю, не думаю, що там буде все гладко. Розумієш? Все це не те… наче щось змінилося в мені…

— Да.

— Та й їхати звідси хочу. Кумарить мене це життя, тут я, наче риба, викинута на берег. А там — щось нове, там нічого не відомо — і це мене найбільше вставляє. Ти ж сам бачиш, я багато чого перестав доганяти, багато чого не роблю, як всі інші… це не моє, не лежить мені до цього душа. Розумієш?

— Да, — каже Тюля й пірнає. Його голова довго не з'являється, поки він не виринає метрів за п'ять позаду мене.

— Розумієш, головне — це знайти свою тягу. Я хочу її знайти, а коли й не знайти, то принаймні спробувати шукати. Як думаєш?

— Правильно. Тут нема шо робити. Йо-пересе-те! — несподівано вигукує він. — Ми ж забули про пиво, воно вже нагрілося на сонці!

Пливемо до берега наввипередки, але Тюля несподівано хапає мою голову і штовхає під воду. Тільки-но винирюю, як він знову вискакує на мене, від чого не встигаю вдихнути повітря. Під водою, відчуваючи, як його напружені руки щосили штовхають мене униз, раптом усвідомлюю, що в ньому прокинулася злоба. Ще через кілька разів розумію, що цей жарт набуває зовсім іншого значення.

— Ти збожеволів?! — захекано випалюю, хапаючи повітря.

— Мементо морі, — сміється він і пливе до берега.

Мишка роздає одноразові стаканчики, Рома витягує з торби продукти і розкладає на розстеленій газеті, а Бідон нарізає хліб, ковбасу і сир. Циркуль приносить літрові пластмасові пляшки пива, які стояли у воді.

— Нагрілося, — розчаровано каже Тюля. — Мене попустило.

— Мене тоже, — каже Вася.

— Нада догнатися, — плескає його по плечу Тюля. — Казав: мутанти, беріть ше снаряд!

Булавка сідає за спиною Мишки. Вона кусає бутерброд, простягає його назад, де на нього чекає роззявлений рот Васі.

Рома їсть задумано, втупившись у землю. Схожа на беззахисну лагідну тваринку. До її грудей вчепилася невеличка травинка і мені хочеться прибрати її ротом.

Несподівано придивляюся до тіла Мишки і мене насторожують дрібні червоні плямки, що рясно вкривають її живіт, боки й руки. Після того як ми випиваємо пиво і все з'їдаємо, питаю Мишку, чи немає в неї на губах невеличкої ранки. Присутні уважно слухають, але не розуміють до чого я веду.

Раптом, на верхній губі Мишки — справді! — помічаю відкриту, непримітну, як прищик, ранку.

— У кого ти останнім часом брала? — Мишка від цих слів здригається, її обличчя перекособо-чується від гніву і густо червоніє.

— Пішов ти!.. Чьо нада? — напружено запитує вона.

— Ти знаєш, що це таке? — веду рукою навколо її тіла, де знаходиться червонаста висипка.

— Що за хуйня, Професор? — ніби ошпарений, підривається на ноги переляканий і блідий Вася Булавка.

— У тебе сифак, — кажу їй. Мишка на мить завмирає, наче від цих слів її паралізувало, розгублено дивиться на присутніх, кидає пронизливий погляд на мене і гнівно жбурляє стаканчиком.

— Придурок! Гнида! — зривається на ноги. Пауза.

Присутні певний час мовчать, кидаючи одне на одного неспокійні погляди. Сполоханий Вася раптом починає себе оглядати:

— Що за діла?

— Тихо, — заспокоює всіх Тюля. — Ти точно знаєш? — запитує в мене.

Нервово посміхаючись, кажу, що коли ви натягували кого не слід, у цей час Маман мені давала розумні книжки читати.

— Ми всі вмієм читати, на! — незадоволено випалює Вася.

• Предыдущая
• 24/53
• Следующая