Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 51
- Предыдущая
- 51/59
- Следующая
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… після нашої спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воно ввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ… Сьогоднішньої ночі не пережити нікому.
Йостек гмикає.
– Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати… Люди… – він хитає головою, – люди… Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?… Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
– Які два інопланетяни? – питається він.
– Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.
– Все сходиться… – бурмоче він. – Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
– – Які ще здогадки, чорт забирай?
– Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»… так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно… – Алік розхвилювався не на жарт. – Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
– Аліку, поясніть нам, що робиться? – озивається Віра.
Алік починає, наче поривається злетіти.
– Послухайте, друзі, ось що. Мені снився нині віщий сон. Я вже давно не мав віщих снів, ще відтоді… Я їх умію добре розпізнавати, ці сни. Вони такі… такі дивні, їх не сплутаєш. А цей сон, друзі, був особливо тривожний. Мені снилося…
Ми прислухаємося уважніше. Поволі, ледь не пошепки, Алік продовжує:
– Снилося, друзі, що я сиджу біля намету, як оце зараз. Ви всі спите, а я сиджу сам і дивлюся на вогонь. І раптом помі чаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую – а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут. помічаю – лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти – такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима – і мій жах стає таким нестерпним… Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою – буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.
– І що в цім кошмарі віщого, питається? – скептично озивається Йостек.
– Ці істоти… вони реа льні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?
– Ну, як… те, що ти описав… воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує…
От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття – і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять Дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не роз-гаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! – Алікове лице від напруги побагровіло.
– Блі-і-ін! Точно… – вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. – Я теж це зрозуміла!… Координатори і воно – це одна й та сама сила… Точно збігається… Безосо-бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді… тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!
Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт.
– Значить, вони хочуть нашої смерті? – питає він.
– Виходить, так, – відповідає вона. – Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців…
Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.
– Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреева в «Розі Світу» їх називають і/вами. У нашій брам-фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми – якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! І/ви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати – раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю – це Лорна. Через неї діяли всі ці сили…
– А хочете, я вам розкрию секрет, – озивається Йостек. – Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете?
Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:
– Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!
– Що значить – немає? – каже Алік. – Звісно, є!
– А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей – його теж організував я, а не якісь ваші демони.
– Не може бути, – каже Алік. – Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.
– О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки
рохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю клалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, остатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувало-я… Попрошу присутніх не ображатися, я просто перепові-аю факти і свої почуття, як то все було. Отже…
…Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона за-ирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, дразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї як це так – вона забирає собі Жанну?!, далебі, злякало мене є більше.
Я відверто не розумів, що коїться. Тільки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.
Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками-члена-ми СС… чи просто із жінками з членами… З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.
Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.
- Предыдущая
- 51/59
- Следующая
