Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 45
- Предыдущая
- 45/59
- Следующая
Я сплела свої пальці з її, а потім швидко нагнулась і поцілувала в губи. Лорна усміхнулась. Контакт! Ми йшли, тримаючись так за руки, вздовж важких сірих стін, шурхотіли листям під навислим небом. Зараз «йобане чмо» здавалося нестрашним, але його реальність, його небезпечність робили світ моторошно-таємничим. Це осіннє світло, ці хмари, це листя – все дихало загадковістю.
Ми завернули у пропахлий котячими сцяками двір і піднялися по сходах на третій поверх.
У квартирі вже було п'ятеро людей: троє чоловіків і дві дівчини з жахливим макіяжем. Чоловіки, хоча на вигляд різні, все ж мали дещо спільне. Напевне, то був певний вираз в їхніх очах або відтінок шкіри… Принаймні щось групове було виписано на їхніх обличчях.
Вся компанія розмістилася на великій канапі й двох фотелях. Вони курили цигарки, струшували попіл у переповнену попільничку, що стояла на низькому журнальному столику між фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприців і розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамін. З потужної «аудіовежі» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жіночого вереску, металевого брязкоту, неприємного скреготу й моторошних відлунь.
Я одразу відчула, що ці люди настроєні проти мене. Я між ними чужа. Лорна – своя, а я – зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуації. Я привіталася. Всі кивнули у відповідь. Ніхто не представився і не спитав, як мене звати.
Чоловік, якому вже було десь під п'ятдесят, почав ладити шприци. Він був на двадцять – двадцять п'ять років старшим за інших, але вдягався, говорив і поводився приблизно так само, як і ті, молоді. Ще раніше я збагнула, що то і є «відьмак», про якого казала Лорна. Нічого дивного в його некрасивій зовнішності я не помітила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього.
Розмовляючи з Лорною, він дивився тільки на неї, я ж була пустим місцем. Говорили вони про Йостека.
– Мені треба полякати одного придурка, – говорила вона цьому старому. – Реально так полякати. Можеш навіть покалічити. Мені пофігу. Він заслужив, придурок довбаний.
– Спробуємо, – відповідав старий. – Це не той, бува, якого ти приводила із собою?
– Той самий. Гємор, карочє. З-заїбав, бля. З-замочила б с-суку, – просичала вона.
Мені стало жаль Йостека. Він не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна. Але я нічим зарадити не могла. Бо розуміла, що Лорні справді краще не переходити дороги.
У цьому неприємному товаристві мені було незатишно. Все ж я вирішила намагатися бути спонтанною. Чудово розуміла, що Лорна привела мене сюди неспроста – це було ще одне випробування для мене. Вона спостерігала за мною. Кожен мій рух вона глибоко відчувала і точно знала, коли я є сама собою, а коли – імітацією.
Я сіла на диван поруч із довгокосою білявкою з густо обведеними тушшю очима. Білявка була вся в чорному, тільки міні-спідничка була дитячої рожевої барви. Ця наївна спідничка разюче контрастувала і з важкою косметикою білявки, і з її чорними капронами в сіточку. Раптом я злякалася цієї півчини. Мені здалося, що вона трохи не в собі.
– Привіт, я Жанна, – мовила я неголосно до білявки.
Та якось дивно посміхнулася, і проігнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидів на фотелі. Сука, подумала я.
– Тобі скільки? – спитав мене «відьмак», набираючи в черговий шприц розчин.
– Два, – відповіла за мене Лорна.
Старший глянув на неї й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправді йому не п'ятдесят, а, можливо, тільки тридцять п'ять, просто він забагато перепробував різної хімії. По черзі чоловік вводив кетамін усім присутнім. Тут я побачила, як колють у плече. Вколоті зразу ж відкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передпліччя і чомусь думала, що приходу все нема та й нема, можливо, мене на цей раз не торкне. В той час старший проробляв дивну маніпуляцію. Спершу він вколов собі кетамін у плече, а далі почав швидко намацувати голкою вену. Побачивши, що я дивлюся, він сказав:
– Кубик в м'ясо, кубик по вені.
Одразу ж я відчула, як мене загрібає з нелюдською силою. Повторився кетаміновий свист. Я тримала очі заплющеними, та все одно бачила, як плавно грузне моє тіло в канапу, на якій сиджу. Так само плавно роз'їжджалися, розпливалися всі речі навколо. Замість них залишалося щось чітке, оформлене, виразне – але абсолютно не пристосоване для словесного опису. Якби час був піском, а море – часом, я сказала б, То кетамін – це буря в пустелі на дні океану.
Як і минулого разу, десь хвилин через сорок я почала усвідомлювати, що насправді моє тіло лежить на канапі у підозрілій квартирі. Хоча слово «насправді» все ще було далеким від категоричності.
Решта народу теж почали ворушитися. Мені хотілося ригати. Побігла в туалет і довго-довго вибльовувала із себе сніданок, спожитий в університетській «корчмі».
Далі ми сиділи, майже без руху, і курили.
Поступово здатність до мовлення повернулася, і вони почали говорити (я слухала). Розмова відбувалася ніби між двома сторонами. По один бік Лорна, по інший – решта. Для мене це було показником її влади, сили: мовляв, одна вона коштує більше, ніж всі вони разом узяті.
Тільки старий і я мовчали. Але те, що ми мовчали обоє, не передбачало, що я таки зможу зараз взяти й заговорити. Старий був органічною частиною товариства. Я була чужою.
Лорну стали питати про мене, так наче мене тут не було. Наче я вийшла в туалет і вони пліткують про мене.
– Вона шо, дура? – спитав один із хлопців.
– Не твоя справа, урод.
– А чо' в неї такий прибацаний вигляд?
– На себе подивися, довбойоб. Вона внутрішньо вільна людина.
Ці слова були прийняті товариством під колючий смішок. Мені захотілося щось зробити – піти звідси або принаймні перевести розмову на іншу тему.
– Я пойняла! – раптом озвалася білявка, що не захотіла зі мною знайомитись. – Лорна хоче з неї зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорна?
– Вона буде внутрішньо вільною, як і я. Ви всі в гріху. Та вам цього не зрозуміти.
Людиська при цих словах вже відкрито розреготалися.
– Ну ти, Лорна, даєш, – сказав один пересмішник. – І який у неї поступ? Вільна вже вона внутрішньо чи ні?
Лорна подивилася на мене, а потім на них. Я була в шоці від цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? Мені було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна – з них. Але кожен – на своєму рівні. Тому жодна зі сторін не помічає цього.
– Можете перевірити її, – сказала Лорна. – Перевірте, наскільки вона вільна. Хулі я вам буду говорити?
– Слухайте, я придумала, – стрепенулася та сама неприємна, зазнана білявка, до якої я потроху починала чути справжню ненависть. – Давайте цій дурі придумаємо якесь завдання. Лорна, можна, вона зробить якесь наше завдання?
Цього я вже не витримала.
– Ей… Та перестаньте… Не можна так себе поводити… – сказала я, і на хвилю в кімнаті запала мовчанка.
– Ох, ніфіга ж собі! Воно вміє говорити! – присвиснув здивуванні один із хлопців. Я відчула: от зараз не втримаюся і зроблю щось божевільне… Мною колотило від страху, образи… і від люті. Я не буду плакати, говорила я собі, вони не побачать моєї слабкості.
- Предыдущая
- 45/59
- Следующая
