Трохи пітьми - Дереш Любко - Страница 13

• Предыдущая
• 13/59
• Следующая

– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.

– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.

– Герман.

– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.

– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.

– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.

Припалює від тліючого патика у моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?

Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.

Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.

З Любко Дереш

Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Васильович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:

– Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.

Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.

Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):

– Не звертайте уваги. Він такий дурний!

Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.

– А ви звідки будете? – питаю.

– Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?

Віка киває.

– Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб'язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам'ятаю ці часи: Смоукі, «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам'ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав'язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.

Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.

Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:

– Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. В мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося…

– То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок.

– З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?… Нє?… Не чули? Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.

– О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.

– Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.

Алік посміхається.

– Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Авкаріуми тримаю.

– А город?

– Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.

Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.

Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив'яли.

– Щось вітер здіймається, – зауважує він.

Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високо-шаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими.

Віка лізе в намет, дістає звідти пом'яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.

– Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір'я.

– А ти як знаєш? – питаю.

Алік напружено дивиться мені в обличчя.

– А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається.

Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.

Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікав-леного – котрась усе-таки йому сподобалася.

Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.

Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе у компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.

Алік відриває погляд.

– Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?

Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.

Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.

Питаю в Аліка:

– Ти намет маєш?

– Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.

Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер.

Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри – вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра.

Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе – запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ.

– Я можу тобі чимось допомогти? – питається в мене.

– Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова.

• Предыдущая
• 13/59
• Следующая