Выбери любимый жанр

Тереза та парабола - Дереш Любко - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

Чи продовжує ще хтось крапати “архе” й досі, невідомо.

6.

В один із тих загадкових днів — днів, сповнених шльопання капців та миготіння тіней від дерев, днів, коли нафтизиновий бум стих, а люди зіткнулися з полегшенням забування. Терезка переконалася, що “архе” — це більше не модно.

Отже, настав час подивитися на “плазму” і їй.

7.

Терезка була сама. Вона була самою в принципі, і їй від цього тільки легше дихалося.

Єдиний спосіб, в який вона цього літа контактувала з їдеями цивілізації, був календарик. Щоранку вона викреслювала циферки, інколи по одній, інколи по дві… Щодень ці значки ставали далі від ієрогліфа “СЕРПЕНЬ” — такі гротескно складні, такі надумані — 25, 26… чи 29. Вліті вона не вірила, що комусь дійсно потрібні ті циферки.

Якось звечора вона сиділа біля відкритого вікна і малювала простим олівцем. Було дуже тепло, але від щойно викресленої цифри скубло на душі. Хоч Терезка й намагалася уникати всіх цих гартівско-плужницьких виїбонів, попри все, їй хотілось поплакати, хотілося якогось песика. Час від часу відриваючись від малювання (на грудях чомусь було легко-легко), Терезка ловила себе на думці, що їй хотілося б мати хлопчика, який би дружив з нею.

Та всі хлопчики, яких вона знала, були їбанатами і підарасами, котрі не відрізняли геометрії Лобачевського від Риманової. А справа була ось у чому.

Свого часу з нею трапилася легка істерика на ґрунті геометрії. Якийсь старшокласник зі школи запевнив її, буцім цьогорічну Нобелівську премію було вручено естонському математикові, який геометрично довів, буцім людина живе всередині сфери-яйця з радіусом?R, рівним відстані, на яку дістають кінцівки людини. Ця історія пройняла Терезку настільки, що вона добрий тиждень уявляла себе ходячою яйцесферою. Це вже потім вона стала начитанішою і дізналася, що з математики Нобеля не дають. Поговорити з жартуном більше нагоди не випало, але стикнутися з геометрією в реальному житті — скільки завгодно. Але, щоб не сумніватися, чи видиться їй те, що слід, доводилось вивчати геометрію з книжок.

“На певному етапі життя, — думала собі Терезка. — наприклад, коли ти на кілька життів швидше за інших починаєш видіти геометрію… Коли ти починаєш видіти геометрію і чути тишу, тобі стає набагато цікавіше мовчати.”

Тому Терезка вчилася бути непомітною. У натовпі її зраджував хіба вже оспіваний мною легкий шарм рукокрилих: склокочений настрій волосся, постріли очей, відстовбурчені вуха і закушуючі губу зуби. Ця худенька істотка, що просвічувала, наче крильце кажана (!) проти сонця, пересувалася швидко-швидко-швидко; по зустірчі вона перш за все знезброювала — щось, схоже до напівпрозорого корінця іскор, а може, до безгучного салюту завбільшки із дитячий силует.

Якось під вечір, коли сонце вже сховалося за сусідським будинком, Терезка чомусь ні сіло ні впало вирішила піти на крапку. Піти на крапку і прикупити собі трохи “плазми”. Вона злізла з ліжка і зазирнула в гаманець. Приклавши пальця до вуст, щось порахувала, і витягнула з-за шафи заначку.

“Присвячу цьому завтрашній день, — вирішила вона. — Зі самісінького ранку.”

Потім включила музику — якісь флейти і бубни, наче в горах пастухи женнуть отару. І сіла малювати далі.

Вона малювала моржа.

Терезка зустрічає Антона

1.

Снідала Терезка абияк.

О дев’ятій ранку на кухні було тінисто і холодно. Вона включила радіо-колгоспник і незворушно дочекалася, поки закипить вода. Спостерігаючи за її спокійними бровами й розгладженим чолом, навряд чи хтось би запідозрив, як за лобовою кісткою шалено проносяться формули гіперсфер і тороїдальних пляшок Керрола. І правильно зробив би: зі самого ранку у Терезки в голові стояла відмінна погода — жодних тобі бубликів.

Тиша.

Небо з вікна видавалося чистим. Внизу, вздовж холодних тіней дерев, повз пісочницю та турнікет молода мама вела двох дітей у дитсадок. Для неї це було хорошим знаком. Чай вона запарювала, ледь усміхаючись. Це був чай із жасмином.

На кухні був той особливий, ранковий, глибоко-тінистий літній холодок, в якому хотілося розсипати сталеві кульки мармуровим долом.

Це місто Терезка могла любити хіба зранку — навіть не саме місто, а ті ранкові прохолодні тіні. Все решту в цьому місті було винятковим гівном.

Вона кинула на плече сумку, набрала в рот води, вхопила ногами по шльопанцю і пошльопала геть.

2.

Найпопулярнішим місцем під час нафтизинового буму вважалося підніжжя Високого Замку — сквер поруч із пожежною частиною та Друкарською академією. Все, що на кінець серпня залишалося від могутнього руху плазматиків — зграйка захіпованих, невихованих жу?чок-малоліток, косметичних і наглих. Жу?чки вдягалися так, наче хотіли за останні дні канікул відтрахати цілий світ. Ці лукаві, пропірсинґовані вздовж і впоперек малолєтки стріляли цигарки і реготали за спинами перехожих.

Терезка здогадувалася, що вони чекають на когось із плазматиків-ветеранів — котрогось із тих, що зав’язали. Олдові крапельники-в-зав’язці цілими днями розповідали про те, як їм тоді рвало дах і з друзяками закрапували собі очі на балконі в Опері, або на даху Домініканського собору. Чи, у найгіршому випадку, — вночі на Високому Замку. Головне — це присутність отих юних жучок-приставачок, яких кортіло не то відлупити указкою, не то відпороти ремнем, не то закатувати паяльником: загалом, у Терезки вони викликали доволі суперечливі почуття.

Юні істоти не носили бюстгальтерів і це наче виправдовувало їх великі груди. Її ж циці не йшли з тими бамбулями в жодне порівняння — Терезка стидалася скупості власної плоті. Дівчатка на лавках мали рівні ніжки, рівні й достатньо вгодовані, місцями навіть грубі. Терезка опустила погляд на свою спідницю, за якою вона ховала свої худі ноги. Такі ж худі, які вся вона — схожа на нетопира.

“Але такого дуже доброго”, — спробувала втішити себе Терезка.

Хоча сучки-жучки-кусючки, що дружно реготали на лавочках в десяти метрах від неї, були щонайменше роки на три молодші, Терезка у свої вісімнадцять продовжувала боятися їх.

Тому вона вважала за безпечніше перебувати в строкатій тіні дерев, зберігаючи між собою та компанійськими істотами в маєчках стіну гарячого сонця.

В куті поля зору з’явилася темна постать. Терезка придивилася. Юнак із протилежного від неї боку наближався до компанії дівчаток — явно мав намір увійти в контакт.

Хлопчина з куцим самурайським хвостиком, одягнутий у піжонські штани-“багами”, підійшов до малявок і кілька хвилин про щось розпитував. Найактивніша із тусівниць час від часу кивала головою десь у керунку друкарської академії — здається, саме звідти повинен був з’явитися барига з краплями. Хлопчина сів поруч із дівчатками, і почалися стандартні ігрища самця в оточенні самок. Поки Терезка оцінювала ситуацію, на вулиці з’явився ще один суб’єкт. У червоному береті з чорними кружечками, в окулярах без скелець, він розкошував своїми оксамитовими шортами та пронозливо-салатовими сандалями — усе точно так, як і описували архе-пушерів знайомі. Барига неспішно чимчикував собі тінистим боком вулиці й тихо зумотів під ніс: “плаз-зма”, “плаз-з-зма”, “плаз-зма”. З-під шортів у спекулянта визирали волохаті ноги.

Компашка дівчаток і хлопчина стихли. Поглядом вони відслідковували кроки торгаша краплями. Хлопчина кілька разів наважувався піднятися з лавки, але знову сідав, ніяковів і знову пробував наважитись. Дівчата почали гнати його в шию. На штивних ногах той встав і послідував за штовхачем трунку. Терезка вийшла з тіні. Коли молодик у береті проминув дерево, Терезка впала йому на хвіст.

— Плазма-плазма-плазма-плазма… — нашіптував молодик. Раптом він гикнув і кинув погляд через плече.

3
Перейти на страницу:
Мир литературы