Альбом сатири та гумору - Вишня Остап - Страница 3

Антипове лице ще більше стало холодним, невблагано-грізним.

— Нє хочеш сказать? Хорошо. Староста, ти за ето отвєчаєш отдєльно. Ето ти замєть сєбє... А тєпєрь...

Він помалу, повільно й з таким виглядом, який ясно говорив, що він не хотів, але примушений це зробити, підняв руку, засунув її за пазуху і урочисто, повагом, вийняв свою... велику записну книжку, в якій вів рахунок своїм видаткам і прибуткам. Так же помалу розгорнув її, витягнув олівець і звернувсь до багатія:

— Єщо раз спрашіваю, как твоя фамілія?

Як тільки в руках Антипа з’явилась книжка, в присуствії раптом стало надзвичайно тихо. Посмішок уже не виднілось. Очі всіх, як головки булавок до магніту, повернулись і вп’ялись у книжку. Староста то бігав стурбованим поглядом по присуствії; то знов зупинявсь на книжці. Видно, рішуче був збитий з пантелику.

Стражник непокійно заворушився, обсмикнув свою казенну сіру сорочку і взявсь рукою за шаблю, ніби хотів стати «смирно».

А багатій з червоного зробився жовтим і очі його були вже не сердиті, а немов злякані, немов знепокоєні.

Всі стояли, як загіпнотизовані.

Я зрозумів, що треба кувати залізо, поки гаряче. Враз схопився, озирнувся, підхопив табуретку й підставив Антипові.

— Ізвольтє, прісєсть, Діоґен Емпедокловіч. Может бить черніла подать вам?

— Да-а... Черніла би лучше...

Я з готовністю кинувсь до столу, схопив з його все і одною рукою подав ручку, а в другій став держати чорнило. Він помалу умокнув ручку й наготовивсь писати.

— Так нє желаєш сказать своєй фамілії? — повернувсь до багатія. Той ворохнувсь, але я не дав йому нічого сказать. Швидко повернувшись до Данила, що стояв біля мене зо зляканими, витрищеними очима й з ломакою, я зробив строге лице й хутко крикнув:

— Как фамілія етого чорного? Скоро!

— Клим Сидоренко! — машинально випалив Данило, широко дивлячись на мене.

— Кліментій Сідоренко, Діоґен Емпедоклович, — угодливо нахилився я до Антипа.

— Ага! Отлічно... Хорошо... Клє...мєн...тій... Сі...до...рен...ко... Хорошо. Как називаєтся ето сєлєніе?

— Как називаєтся ето селеніє? — строго звернувсь я до стражника.

— Мандріковка, — злегка вирівнявсь стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.

— Мандріковка, Діоґен Емпедокловіч!..

Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері й юрба ріділа.

— Так, хорошо...

Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся й, несміло глянувши на книжку, промовив:

— Ну, хорошо, господа... Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?

Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, закриваючи книжки, повернувсь до старости.

— Кто ми такіє, ґолубчік, ми скажем ісправніку. Понял? Ісправніку ето скажем. Ето, кажется, здєсь Міхаіл Андрєіч ісправніком? — повернувсь він до мене. — Ах, нєт, Міхаіл Андрєіч в другом уєздє... Да, мой мілий, кто ми такіє, ти ето скоро узнаєш. Да... Ну-с, ми готови. Давайте понятих і можно отправляться. Только я просіл би нєпрємєнно с намі отправіть етоґо ґосподіна... как єго?... — він зазирнув до себе в книжку, — етоґо Сідоренка. І затєм тоґо, которий утвєрждаєт, что ми разбрасивалі прокламації. Как єґо? Мм... Семенюк, кажется! Да, да. Так вот і єґо тоже. Ґдє он?

Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.

— Ґдє, Семенюк?

Семенюк стояв десь аж у задньому кутку. Всі зараз же розступились, даючи йому дорогу й поглядаючи то на його, то на нас.

— Подойді-ка сюда, Семенюк! — хитнув головою Антип.

— Семенюк, ступай сюда! — крикнув я.

Семенюк несміло виступив, глянув на старосту, на стражника й пробурмотів:

— Чого ж мені їхать? У меня времня нема...

Антип усміхнувся:

— Нічєґо, ґолубчик, у нас тоже нє било врємєні, а ти задєржал нас. Вот разскажеш ісправніку, как ми бросалі прокламаціі, а тоґда уж увідішь, будєт лі у тєбя врємя... Ну, староста, давай понятих, нужно отправляться, нам нєкоґда. А ви, ґоспода. — звернувсь він до юрби, — будєтє свідєтєлямі, коґда нужно будєт. Слишітє?

— Так тошно... — почулось з різних боків.

В цей час багатій потихеньку по-над стіною пробирався до дверей. Я помітив.

— А ти куда? Сідоренко! — закричав я, — куда уходішь?

Антип строго озирнувся:

— Сідоренко! Імєй в віду, что єщо хуже будєт, єслі уйдьош.

Сідоренко хмуро зупинивсь.

— Я роботу вдома покинув... — сердито буркнув. — Мені нема чого до справника. Моя хата з краю.

— Нічеґо, нічеґо... Староста! Понятих!

Староста шепотівся з стражником, видно — радились. Зразу ж покинув і повернувсь до нас.

— Що кажете?

— Понятих давай. Ми ґотови.

Староста замнявся.

—Та бачите, господа, діло, звісно, таке, що... Наше положеженіє тоже, як із’яснить... то конешно, одно слово сказать... Сказано, прімєрно, що прокламації. Ну, так давай приказ, що таких людей арештовувать, так прямая об’язанность... одно слово сказать... Семенюк! — раптом сердито повернувсь він до Семенюка. — Признавайсь, сукин син, цих людей ти бачив? Признавайсь оттут, січас мені!

Настала тиша.

Антип пробурмотів:

— А ну, что он скажет, нужно запісать...

І наготовив книжку.

Семенюк, очевидно, зібрав усі сили, щоб одповісти, але глянув на книжку й розтерявся. Стурбовано забігав очима навкруги й знову, як соняшник до сонця, повернувсь до книжки.

— Ну, говори-ж, стерво!

Семенюк безпомічно глянув на старосту.

— Я бачив... що... Тільки, як темно було, то не розібрав добре... Похожі...

— Умгу! — муркнув Антип і щось черкнув у книжці. Семенюк зразу-ж замовк, злякано слідкуючи за його рукою.

— Ну, видно, що три рублі хотів заробить, — безапеляційно й похмуро бовкнув стражник до старости. І стояв з таким виглядом, що, мовляв, сумніву більше нема ніякого.

— Ну, сукин син, підожди ж ти! — хитнув староста головою до Семенюка.

— Какіе трі рубля? — зацікавлено спитав Антин.

— Та, бачите, такий порядок, що як пійма хто з прокламаціями, так тому три рублі. Таке мєропріятіє, одно слово сказать... От он і соблазнився, виходить... А ви самі должно на станцію путь держали?

— Да ми хотєлі на станцію.

— По своїм ділам чи по службі?

—Ето всьо равно. Ну, так скорєє староста, скореєє, нам нєкогда...

Староста знов пригладив волосся, яке від того тільки нахилялось під рукою й потім знов вигиналось, як пружина.

— Ви, господа, не сердіця... Хто ви такі, нам незвісно... Ну, видно, що, одно слово сказать, ошибка тут... Только ж ми свою службу сполняємо, ви свою...

Він глянув на стражника. Стражник косо дивився на його, немов піддержував в тяжкій справі.

— Я так думаю, что надо оставить ето дєло. А що ми вас задержали, так можна вам дать лошадей до поїзду. Га?

— Хм! — роздумливо, вагаючись підняв брови Антип. — Я не знаю... как с вамі бить...

Потом повернувсь до мене й запитав:

— Ви как думаєте, Ксєнофонт Сократовіч? Оставіть ілі єхать к ісправніку?

Всі чекаюче, з хвилюванням дивились на нас.

Я зібрав усі свої сили й серйозно, нерішуче одповів:

— Право, я нє знаю, как вам будєт угодно, Діоґен Емпедокловіч.

— Ну, хорошо! — рішуче махнув рукою Антип і повернувсь до їх, — хорошо. Давайте лошадєй. Пусть на етот раз так і будєт. Но помніте, господа, нужно бить осторожнимі. Очень осторожнимі, господа, нужно бить в такіх дєлах.

І помалу, поважно, згорнув книжку й засунув її знов за пазуху.

І як тільки вона зникла, всі зідхнули легше. Оживились, підбадьорились.

Через півгодини коні самого Сидоренка стояли коло волості, запряжені в новенький, зелененький хургон. Колиска застелена була килимком, а на передку сидів парубок. Біля хургона чекала юрба селян, які поспішно скинувши шапки, дали наді дорогу.

Прощаючись, я помітив у начальства радісну посмішку — вони були переконані, що все-таки дешево викрутились з халепи.