Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 19
- Предыдущая
- 19/21
- Следующая
— Ей, циган! — крикнув він з вікна.
Той підвів голову й посміхнувся.
— Що мені робити? Ти знаєш, чому я сюди приїхав?
— Ти сам те знаєш.
— Тоді на біса ти мені розповідав всю ту історію.
— Чоловік, якщо не хоче нічого робити, завжди придумує причину, або вона шукає його. То майже ні до чого, що я тобі розповів, — сказав циган, приклав дудку до рота, відвів, — ти сам частина того, що придумав про себе. Ти роби своє діло, а там, як Бог дасть, — циган хитро всміхнувся.
Коридором проторохкотіли кроки.
«Α-a, те мавпеня», — подумав Костя.
Сміх прокотився коридором — тонкий, пискливий, тріскучий, в'їдливий, як у комара.
Костя працював кілька годин підряд, ламаючи графіт об папір, — напружено вслуховуючись у кроки; вода мірно билася в трубах.
Костя Клюнов вийшов на дорогу, сонце забігло за край моря, і дорога падала просто в небо. Тут він подумав про батька, вдихнув повітря, потамував щось подібне до схлипу. Цикада рівно тріпотіла голосом у душному повітрі. Гуркіт зі сходу, навалистий, впевнений. Дзюрчала цикада. Потім над узбережжям пролетіли винищувачі, їх не було видно, та по монотонному гудінню, двиготінню шибок і по тому, як закладало вуха, — зрозуміло, що винищувачі летіли неподалік. Це дійсно винищувачі, а не бомбардувальники, і Костя, вглядаючись у жовту ніч, чекаючи на приступ хвороби, думав про це. А ще — про батька, наполегливо, немов хтось повертав до цього. Дзюрчала цикада. І так, з відкритими очима, Костя Клюнов зустрів ранок.
Червоним заливало вікно. Жінка увійшла нечутно. Лише за хвилину він побачив довгу, повну ногу, частину обітертого багрянцем сходу обличчя. Сукню, блідо-рожеву, задмухав легкий вітер, висвічуючи золотаву округлість стегон.
— Голова болить, — сказав.
— Випий анальгіну.
— Дійсно, таки універсальне пійло.
Над землею зависла, потріскуючи черепицею, спека; спека швидко змінилася духотою, і прибій, море безсило сапалося на прибережні скелі, а небо — глибоке і чисте, вилиняло; землю сікли тоненькі, кільчасті змії суховію, дерева шаруділи у мареві, листя прибило ледь помітною жовтизною, люди піднімали догори обличчя, розуміюче переглядалися, але нічого не говорили. Жорстка трава вряди-годи піднята пекучим вітром, перекочувалась з дороги на дорогу, з поля на поле. Голоси, стукіт підошв, лемент дітвори ставав ще нестерпнішим, дратував дорослих, і вони зле кричали. Каміння тріщало, сонце білою кулею висіло в зеніті.
Костя повернув голову, шукаючи в повітрі якоїсь відповіді, певно, вишукував штрихи, водив подвір'ям погляд закислих очей; в затінку присохлої шовковиці, що кілька років не давала плодів, хлопчик читав книгу, вітер ворушив сторінки, піт з чола падав на білі, прибиті чорною кирилицею аркуші; шкіра на обличчі у хлопчика, перепечена на сонці, від читання, натуги збиралася старечими складками.
— Хі-хі-хі, — протягнув хлопчик, не відриваючись од книги.
Повітря напнутим білим полотнищем всмоктувало в себе дух поту, долівки, перегною, фарби, торішньої соломи; вітер не приносив втіхи — падав ватяною попоною, слизьким язиком облизував спини і плечі, і люди знову піднімали голови, — оглядали рівні рядки буряків і кукурудзи, говорили щось незрозуміле для туристів, — розбрідалися по хатах. Пух несло над морем, над горами — скотина у хлівах жалібно ревла.
— Жарко, — Надія перевернулася в пітьмі, скинула простирадло, кілька хвилин дивилася на розкидані метелики паперу.
— Підемо на море? — запитала.
— Ні, мені треба працювати.
Знадвору почувся собачий гавкіт, завила сопілка цигана.
— Я не можу тут сидіти.
— Тебе ніхто не тримає.
— Не кричи на мене.
— Ніхто на тебе не кричить.
— Тоді я пішла.
— Угу.
Йому снилося, що річка, чорна від мулу, котиться десь з гір, огинається між будинками, потім далі, по всьому, що з'єднує людей: таке у неї завдання, — подумав Костя уві сні. І коли прокинувся, тривалий час сидів, потираючи запітніле чоло, — десь із-за стіни з'явився білий птах, схожий на пелікана, політав, політав кімнатою, зник, знову з'явився, зник, з'явився. Морозом пробрало хребта, і Костя, зірвавшись на рівні, увімкнув світло. Кілька хвилин розсипав різні сорти чаю, змішував, поглядав на стіну. Далі піднявся на третій поверх: занавіски навіть не ворухнулися. Не діставшись кухні — повернувся.
— Примариться ж таке.
Ніч тінями ворушилася на стінах; ворушилася облущена шкіра на плечах Надії; білою плямою світилося полотно; м'язи у нього на шиї наливалися; ніч тінями ворушилася на стінах. Годинник зупинився. Тільки у ванній вода. Біла пляма полотна.
Таргани дихали спинками на столі. Жінка спала, заломивши під себе ліву ногу. Він сидів і дивився у вікно, надворі шелестів сухий вітер. Він сидів і чекав, коли шибку заллє червоним.
Земля порепалася, взялася коржами, і тонка дротина трави тремтіла за вітром; небо, здавалося, втратило колір. Люди з'являлися зранку і вночі. Вдень сонце біло розпливалося небом. Люди піднімали догори голови.
Тіні спочатку бігли дорогою, витягувались під деревами рівно і чітко, обстрьопано пробивали сизі шибки, довжились від ніжок стільців, — промінь падав, пропікав спочатку карафку з водою, нанизувався на бісер бульбашок, потому ковзав, викреслював вигин шиї, робив його нетривким, ефемерним, відбивався в намисті і розповзався по зіницях шматками згаслого дня — втраченого сонця.
— Дні так швидко кінчаються, ти не помічаєш?
— Іди… — сказав Костя.
— Що?
— Іди…
— …
Вітер косо бив у шибки, тер піском об скло.
— Ти мені заважаєш… Розумієш…
Вона здивовано підняла руку: повільно, невпевнено.
— Іди.
— Ні.
— Іди.
Він підвівся, стояв над нею, очі Надії порожньо дивилися повз нього; вітер ламав на сусідньому даху черепицю; засвічувались вогні. Тополиний пух летів проти вікон, падав у рівчаки при дорозі, і дітлашня кресала сірниками, — синій вогонь облизував землю, і дітлахи бігли далі у червоному кушпелинні.
Він поклав їй руку на плече: петелька сповзла, і Костя поклав руку на голе плече. Потім несподівано поцілував у чоло, в очі, — вона охопила поперек, розстібнула ґудзики; тіло в неї солоне, шкіра туга, — кільця, пасма волосся лізли в рот, і коли Костя ловив їх удруге, то вони були вже звично мокрі; у її зіницях плавали освітлені вікна; він бачив знизу її груди, задерті, наче у кізки, підняте догори підборіддя і нижню губу, закушену білими зубами.
— Ти розумієш, — майже закричав Костя, і рот зігнувся кривою гримасою, немов у епілептика або як ієрогліф. — Я щодня дивився на ці вікна — тихі, спокійні вікна. І чим більше я дивився, — то ненавидів їх і людей, які там копошаться. Встають зрання і копошаться, як глисти.
— Ну й що?
— Просто, — його попустило; безбарвний вечір на порозі. — І зараз за милю я чую цих людей, з отаких будинків. Але ненависті нема, як і нема необхідності в цій ненависті. Мені просто гидко — все.
— Дурненький, — її очі крізь нього губилися між водою і небом; велике сонце монеткою плавало в її зіницях.
— Так. Але я не можу його позбутися.
— Минеться.
— Ти впевнена?
— Я жінка. Нам багато-таки дається, більше, ніж вам, чоловікам.
— У чому?
— У нас нема так, як у вас. У нас рівно. Інакше б на землі не було нічого.
— А ти щось тямиш… Дійсно, тямиш, — сказав, поклавши голову їй на коліна. Вітер подув з чагарів — теплий, нудний.
— Отже, зранку поїдемо, розвіємося. Набридло все тут.
— Угу…
Була вранішня пора; на зупинці товклося кілька чоловіків — дві пари — видно, відпочиваючі, — щось говорили, поглядаючи в той бік, звідки повинен був прийти автобус; по радіо передавали, що сьогодні треба чекати затемнення, час Костя і Надія прослухали.
- Предыдущая
- 19/21
- Следующая