Как котенок Правду искал - Крихели Ангелина - Страница 5

кішкою і милувався вазою.

- Точно! - промуркотіло кошеня, але Іван нічого не зрозумів, адже

маленький котик не вмів розмовляти як люди. - Запитаю у мами-кішки, що то

за звір такий - ця Правда, що знає всі секрети? І де його шукати?.. Мама-

кішка, мама-кішка! - закричав він, вибігаючи на поріг, а Іванко почув лише, як

кошеня нявкнуло і раптом помчало кудись.

- Мама-кішка! - захекавшись від швидкого бігу, кошеня зупинилося

біля самого носа великої пухнастої кішки, що дрімала біля порога. Вона

ніжилася на сонечку, від задоволення ліниво помахуючи хвостом з боку на

бік.

- М-м... – задоволено мурчала кішка, відкриваючи очі і ласкаво

дивлячись на кошеня.

- Мама-кішка, що то за звір такий - Правда?

- А тобі навіщо? - здивувалася кішка, сідаючи поруч з кошеням.

- Мій друг Ваня каже, що Правда знає, хто вазу розбив. І якщо Правду

знайти, то його мама сумувати перестане через цей прикрий випадок.

- Ось воно як!.. - промуркотіла задумливо кішка, вмиваючись лапкою. -

Правда - звір великий і страшний! - сказала вона. - Люди Правду шукати

бояться, а тваринам вона ні до чого, ми і так знаємо все, як є.

Маленький котик задумливо кивнув головою, але насправді нічого не

зрозумів. І тому запитав:

- Але ж мій друг - людина. Значить, йому вже точно Правда потрібна.

Я не боюся відшукати її замість нього! Та де ж мені її знайти? - засумувало

кошеня, згортаючись клубочком біля ніг мами-кішки.

- А ти запитай у інших, раптом її хтось бачив або знає, де шукати, -

підбадьорила його кішка. Кошеня схопилося на лапки, готове вирушити на

пошуки Правди, щоб допомогти другу.

- Тільки далеко не йди і повертайся до темряви! - вигукнула йому вслід

мама-кішка. Котик пообіцяв повернутися завидна і помчав до водойми.

Сонечко пригрівало спинку, вітерець лоскотав вуса і шерстку, а лапки

браво крокували доріжкою. Маленьке кошеня дуже хотіло допомогти своєму

другові, абсолютно впевнене в тому, що саме так мають чинити справжні

друзі. І ще: йому страшенно хотілося поглянути на Правду.

«Напевно, - розмірковував котик дорогою до води, - вона дуже висока і

доросла, як Іванкова мама! Напевно, вона красива і добра, і поїть кошенят

молоком, як Іванкова мати!, - мріяв Мурзик. - Тільки чому ж тоді її люди

побоюються?..».

Та ось він вийшов до води біля соснового лісу. Перед ним був чистий

ставок, в якому борсалося каченя. Воно пірнало і одразу ж виринало з

веселим сміхом. На березі його чекало курча, яке захоплено аплодувало

своєму другові-каченяті долоньками-крилами. Йому подобалися пірнання

каченяти, і кожного разу, щойно той виринав з води, малюк радісно

підстрибував на місці і, сміючись, плескав крильцями.

Маленький котик зацікавлено подивився на курча, потім на каченя, яке

демонструвало тепер з води лише жовтий пухнастий хвостик. Світ здавався

маленькому кошеняті яскравим, барвистим і дивним, і все нове, з чим він

стикався, неймовірно тішило і цікавило його. Він ретельно вивчав предмет

свого інтересу, що б це не було. Тому одного разу навіть встромив носика в

бджолиний вулик. Бджоли, звичайно, прогнали його зі свого будиночку, але

вони були дуже добрими, тому не стали жалити допитливе кошеня. А його

друг Іванко розповів йому, що бджоли збирають мед і дзижчать сердито тому,

що він їх від важливої роботи відволікає. І якщо не відволікати їх, то вони і

сердитися не будуть, дзижчати і жалити. Тепер маленький котик це знав і за

бджолиною працею спостерігав здалека, примостившись на порозі будиночку

і гріючись на сонечку.

Але про цих жовтих пухнастиків котик ще нічого не знав.

- Вітаю! - промуркотів Мурзик, підходячи ближче. Він був дуже

вихованим кошеням і завжди вітався з тими, хто зустрічався на його шляху.

Так його навчила мама-кішка, а її саму - її мама, і так далі.

Курча відволіклося від споглядання каченяти і привіталося у відповідь.

Йому теж було цікаво зустріти когось, зовсім не схожого на себе.

- Вітаю! - привіталося і каченя, вибираючись з води і розбризкуючи

крапельки всюди, переступаючи лапками по землі.

Котик ні на хвилину не забував, що у нього важлива справа: йому

потрібно було врятувати друга, а для цього необхідно знайти страшного

звіра на ім'я Правда.

«Але, можливо, вони знають, де її шукати?» - з надією подумало

кошеня.

- Мене звати Мурзик! Я мами-кішки синочок, - представилося як

годиться кошеня. - А вас як звати?

- Я Курча, - кивнув йому один з малюків. - Я синочок курочки. Дуже

приємно познайомитися.

- А я - Каченя. Моя мама - качка. І мені приємно познайомитися з

тобою.

Кошеня зраділо новим знайомим і відразу ж вирішило, що

потоваришує з ними. Але зараз не можна гаяти часу, йому потрібно виконати

важливе завдання. Тому Мурзик доволі серйозно запитав:

- Курча, Каченя, скажіть, чи не бачили ви Правду?

Ті лише перезирнулися, знизавши маленькими плечима.

- Ні, не бачили! - одноголосно відповіли вони. Малюки засмутилися,

що нічим не можуть допомогти новому знайомому. Але раптом всі троє

почули ніжний голос, який звучав немов музика.

- І я не бачила Правду, але кажуть, що вона прекрасна, - таємниче

пошепки повідомив хтось. Кошеня, курча і каченя стали озиратися навкруги,

але крім них, там нікого не було. І тоді котик опустив очі і глянув на ставок.

Мурзик зрозумів, що з ним говорить Вода зі ставка. Добра Водиця вирішила

допомогти кошеняті знайти Правду. Вона продовжувала:

- Рушай-но, кошеня, до соснового лісу. Скажи дідусеві Бору, що

шукаєш Правду. Старий багато знає, він тобі і підкаже.

Зрадівши, кошеня подякувало усім за допомогу і доброту та побігло до

лісу.

Підійшовши впритул до високих старих сосен, Мурзик ввічливо

звернувся:

- Дідусю Бор, я шукаю Правду для мого друга Іванка. Чи не знаєш ти,

де мені її відшукати? Мама-кішка каже, що люди її дуже бояться, а Вода в

ставку - що Правда прекрасна. Як же я її знайду, якщо навіть не знаю, як

вона виглядає?

Сосни захиталися на знак вітання, і кошеня почуло у відповідь хрипкий

голос старого Бора, що лунав тисячами соснових голок:

- Не засмучуйся, кошеня. Правду складно відшукати, але коли ти

зважився, вона неодмінно знайдеться. Іди до Синиці, вона знає, де Правду

шукати.

І знову запанувала тиша. Котик подякував старому і сміливо зайшов у

ліс, який одразу ж огорнув його сосновим ароматом.

Мурзик йшов стежкою, доки не зіткнувся з маленькою пташкою. У неї

була жовта грудка, блакитна шийка і сині крильця.

- Здрастуй, пташко! - голосно привітало її кошеня.

Пташка злякано відскочила в бік – адже змалку її вчили остерігатися

котів, і насторожено привіталася з кошеням. А потім сміливо підлетіла до

нього ближче.

- Я шукаю Синичку, - довірливо сказало їй кошеня. - Дідусь Бор

говорить, що Синиця знає, де мені Правду шукати.

Пташка задумливо подивилася на кошеня, а потім відповіла:

- Я і є Синичка, - кивнула вона. - Коли тебе до мене дідусь Бор

відправив, я тобі допоможу. Тільки я не знаю, де Правду шукати, але знаю

того, хто її особисто знає.

Мурзик із захопленням та повагою подивився на маленьку яскраву

пташку.

- Іди вглиб лісу. Та будь обережний: звірі різні зустрічаються на шляху.

Дійдеш до середини, зустрінеться тобі Боровичок-Лісовичок. Старий вже

точно знає Правду. А як його самого знайти, тобі Їжак підкаже.

Котик кивнув і поспішив углиб лісу. Дерева обступали його з усіх боків,

і сонце все далі ховалося за високими соснами. Тож кошеня навіть стало

побоюватися темряви. Малий втомився, страшенно хотів молока, яке

Іванкова мама наливала йому в мисочку. Кошеня присіло біля пенька, аж