Выбери любимый жанр

Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер - Страница 23


Изменить размер шрифта:

23

— Вони такі бідні, — зауважив Джолланд, — що з'їдять усе що завгодно. Замість м'яса їм зазвичай слугують коники, — ченці, які працювали в пекарні, кидали їм хліб із бобового та вівсяного борошна, у той же час благаючи їх піти з миром. — Вони пройшли чистилище ще тут, на землі Тому після смерті потраплять на небо.

— Вони такі бідні, що їм, скоріше за все, байдуже, що з ними станеться — чи то рай, чи то пекло. Це не має ніякого значення, коли в тебе єдине місце для відпочинку — якась смердюча стайня при дорозі.

— «Уперед, пілігриме, уперед! Уперед, тварюко, геть із моєї стайні!»[71] — Із виразу обличчя баристера було зрозуміло, що текст, який цитує чернець, йому не знайомий. — Я усамітнився в своїх думках, сер Майлз. Ви тут казали про мишеня в норі… Я, гадаю, більше схожий на гончака. Коли гончак гризе смачну кістку, компаньйони йому не потрібні. Ці старі книжки — ось мої кістки, — надворі вже запанувала тиша, яку розбивало тільки торохтіння водяного млина в течії струмка, який біг собі до Темзи. — Але ми розмовляли про вічність.

Вам доводилося коли-небудь чути про танцюристів церкви Святого Лоуренса Паунтні?

— Пригадую собі щось таке…

— Коло тамтешнього цвинтаря тепер щось нагородили. У тій частині Кендлвік-стрит, де зараз будівлі, було колись гарне ярмарковище. Був саме день перед літнім сонцестоянням, десь років двісті тому, коли кілька молодих людей із тієї парафії влаштували собі гулянку на самісінькому цвинтарі. У ті дні, як і зараз, на території церкви танці й веселощі було заборонено; втім, вони каталися одне в одного на спині, перетягували канат і робили інші такі собі дурниці. До них вийшов священик і наказав негайно припинити свої бісівські збори. «Заспокойтеся? — закликав він їх. — Заспокойтеся!» їм було спекотно, наче в печі, але він був сповнений рішучості цю піч загасити. Нагадав їм, що вони зі своїм галасом і прапорцями тут, на цвинтарі, явно не на місці. «Припніть язика, — сказав він, — і дайте можливість нашим сусідам під землею спокійно відпочити». Але ці блазні, ці дикі жеребці, трималися за руки й танцювали навколо нього. Вони сміялися з нього так само, як колись євреї сміялися з Ісуса. Тоді бідолашний священик дістав з-за пазухи розп'яття і, тримаючи його перед їхніми очима, урочисто прокляв їх, оголосивши, що будуть вони танцювати все літо і всю зиму, тримаючись за руки до самого кінця.

— Дивне прокляття.

— Утім, воно було efficiens.[72] Молодики ніяк не могли припинити танцювати. Вони не могли ані їсти, ані пити, але могли підстрибувати й дриґати ногами. Вони голосно благали дати їм відпочити, але ноги їх рухались у ритмі, що ставав усе більш швидким. Так минали дні та ночі. Вони волали й вили, як вітер, але ніяким чином не могли якось урятуватись. Батько однієї з танцюристок зробив спробу витягти її з кола, але в нього відірвало руку. Минув рік, але дія прокляття священика не минала. Вони все ще перебували у постійному русі. Згодом танцюристи опустились у землю аж до пояса. Глина липнула до їхніх тіл. Земля цвинтаря скоро накрила їх із головою, та люди все ще чули, як вони танцюють. Дехто каже, нібито мерці приєдналися до їхньої гулянки.

— Який жах.

— Інші ж кажуть, що вони й досі танцюють, — чернець зробив паузу, щоб перегорнути сторінку De situ et nominibus, і замилувався зображенням якогось давнього міста, що ховалося за мурами. Перш за все, він звернув увагу на процесію городян, які виходили з воріт, високо тримаючи ліри й цимбали, наче йдучи до якоїсь святині. — Ось що я чую, хоч куди б я пішов, сер Майлз. Танцювання під землею.

— Чи це вважають за правду, чи просто переповідають один одному як байку?

— Хто може сказати напевно? — чернець ізнову перегорнув сторінку! побачив обрис звірячого хвоста. Це заєць Ківард зв'язав лиса Рейнарда й тепер тягнув його на судилище перед вовком Ізенгріном, півнем Шантеклером і куркою Пінтою.[73] Вовк тримав у лапах якийсь сферичний об'єкт, схожий к астролябію, в якому, здавалося, нескінченно повторювався замикаючись сам на собі, спіральний візерунок. — Якщо минуле — це спогади, воно також є частиною мрії. Якщо ж це мрія, то воно — тільки ілюзія.

Сер Майлз Вавасюр незабаром покинув абатство Бермондсі й повернув коня на північний захід, до Лондонського мосту. Коли він проїздив мостом, то народ, що скупчився там штовхав його, а сморід людських тіл, здавалося, завис над річкою; його кінь ледве просувався поміж візків і карет, але коли він дістався дороги на тому боці, то видерся, нарешті, на волю. Керований інстинктом, Вавасюр промчав галопом удовж берега аж до самої Олд-Свон-стейрз, а потім повернув на північ уздовж вулиці Олд-Суон-лейн, до церкви Св. Лоуренса Паунтиі. Він уже майже забув легенду про приречених танцюристів; вона стала для нього такою собі невиразною, віддаленою в часі казочкою, яка нагадувала про дитинство, про казки, що починалися зі слів «Був собі один чоловік…». Він вискочив на ріг вулиці Кендлвік-стрит, яку Джолланд назвав частиною старого кладовища. Тепер на цьому місті стояв ряд будинків: стайня, в якій можна було взяти напрокат коня чи цілий екіпаж, крамничка сідляра і таверна під назвою «Собака на прогулянці». Він почув музику, а потім хтось заспівав: «Цей світ — просто вир». Звуки лунали з таверни. Вавасюр під'їхав ближче і перегнувся через шию коня, щоб зазирнути в маленьке склепінчасте віконечко; він побачив купку гульвіс, які стояли в колі, трималися за руки й танцювали.

Розділ дванадцятий

Оповідь економа

— Прииде молодість, і люди не рахуватимуть років. Настане справедливість, і в неї не буде жодної брудної плями, — був переддень свята врожаю, останній день липня. — Буде здоров'я, і ніхто не хворітиме. Настане спокій, і ніхто більше не знатиме втоми. Прийде достаток, і ніхто не терпітиме нужду. Надійде благословення без лиходійства, — Вільям Ексмю звертався до приречених людей у стилі, який він витончено створив для них.

Він похвалив Ґарета Бартона за те, що той пришпилив до дверей Si quis?[74] Вісімнадцять Висновків; убивство писаря стало непередбачуваним щастям, адже світло від його смерті дозволяло читати ці слова навіть у темряві.

— Шлюзові ворота відчинено, — казав він їм, — і все йде вперед. Коли візерунок із п'яти ран буде закінчено, тоді ми побачимо день виклику і страшенного нещастя, день темряви й імли, день високих хмар і урагану, день сурми і шуму. Він прийде у величі своїй; тобто оточений світлом, втішний для друзів і близьких своїх. Але куди ми тепер спрямуємо свій по ляд? Долю треба доправити до Гроба Господнього.

«Гробом Господнім» зазвичай називали церкву Святого Гроба Господня поблизу Ньюгейта; це була найбільша парафіяльна церква в усьому Лондоні, хоча і стояла вона неподалік од славетної в'язниці Ныогейт. Ньюгейт мала такий поганий вплив на здоров'я, що, базікають, навіть щури повтікали звідси; вона здобула дивну владу над цим районом і сморід із неї линув по вулицях і проникав у будівлі як постійна ознака тюремної лихоманки. Від неї аж кістки боліли. Інколи тут було чути крики ув'язнених, і весь район прозвали «виїзна сесія». Не дивно, що церква поблизу Ньюгейта отримала ім'я Гроба Господнього, — але з цієї могили ніхто б не зміг воскреснути.

— Але повернімося до тексту, — продовжив Ексмю. — Все добре, що добре закінчується. Перші дві рани було відкрито. за допомогою Господа Всемогутнього. Тепер, за його ж допомогою, перейдемо до третьої. Каплиця чудово палала від рук людських; але тут треба буде залучити машину, — і він продемонстрував їм рукопис, назва якого була «Книга вогню для спалювання ворогів», де роз'яснювалися засоби створення balle de fa[75] y який викличе великий вибух Порожнисту свинцеву сферу наповнювали порохом, а потім огортали шкірою; отриманий м'яч клали у коробку чи камеру, де розміщували заряд і яку тримав клин. Достатньо було прибрати клин, і — раптом — грецький вогонь розповсюджувався по церкві. Небезпеки майже не було. — Утім, ви знаєте, — продовжував Ексмю, — що ми вічні, як відомо Богу. Ми — materia prima,[76] яку було створено із самого початку існування світу. Жодне зло не може причепитися до нас. Роберт Рафу, Господь із нами! Його воля — щоб ти взяв на себе головне керівництво цією справою.

23
Перейти на страницу:
Мир литературы