Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 15

Хтозна, навіщо їй така фотографія.

Треба відразу сказати Вербній про своє відкриття. Діяти на випередження власній совісті. Хоч так не гризтиме.

– Боже збав чогось від вас вимагати, – мовила Лора, підкреслено замиряючись. – Але ж ви не заперечуєте факт насильницької смерті. Очевидна річ.

– Не робіть із мене сліпу дурепу! – Слідчу, здається, дратувала сама присутність Кочубей.

– Ви ще не спитали мене, як і чому ми всі тут опинилися. Що змусило вломитися в чужу квартиру. Що нас тривожило й підтвердило найгірші підозри.

Зауваження було справедливим. Навіть якби Вербна хотіла заперечити – аргументів не знайшла б.

– Слухаю вас, – сказала й не стрималася, додала: – Цікаво, що змусило начальника служби безпеки солідного банку з Києва вломитися в помешкання раніше судимої житомирянки. Зранку. Раптом Віра Домонтович планувала пограбування, чому ні?

– Бо Віру Домонтович, у минулому – власницю фірми транспортних перевезень, покарали за ненавмисне вбивство. Нащо приписувати жертві наміри, яких вона ніколи не мала.

– Ви, Ларисо Василівно, знаєте про жертву більше, ніж я.

– Лора.

– Тобто?

– Якщо не важко – без Василівни. Мені так зручніше, Віталіно Іванівно.

– Тоді вже й мене без Іванівни, – буркнула слідча.

– Значить, подружимося.

– Навряд. І давайте вже нарешті до наших справ. Що вас усіх стривожило?

Лора подумки записала собі першу маленьку перемогу.

– Учора я прийшла до пані Домонтович з’ясувати одне невеличке питання. Воно дрібне, хоч непрямо стосувалося внутрішніх проблем банку «Омега». Довго розмова не тривала. У Віри Леонідівни виявився важкий характер. Вона посварилася зі мною дуже швидко, вважайте – виштовхала за двері. А вночі чомусь раптом дзвонила.

– Ви відповіли?

– Вимкнула телефон. Спала.

– Ви залишили жертві свій номер?

– Ні. Я ж дзвонила їй сама. Номер зберігся у її вхідних, це дуже легко перевірити. Як і її дзвінок мені, про що вже сказала. Полегшую вам роботу, Віталіно. Слідство все одно перевірятиме контакти жертви. Здається, її телефона на місці злочину не знайшли, проте…

– Без ваших порад будемо все перевіряти! – Реакція не забарилася, Лора прорахувала і її, проте слідча вже не злилася, буркнула радше для порядку: – І без всяких оцих ваших «проте»! Яку справу мали до загиблої?

– Із нею пов’язує свої проблеми один наш працівник. – Кочубей обмежилася таким коментарем. – Детальніше пояснить пан Гайдук. Він мій шеф, то його сфера відповідальності. Або нехай дозволить мені все розповісти. При вас дозволить. Я про інше хочу зараз сказати.

– Уважно слухаю.

Лора зібрала думки докупи. Не так для слідчої, як для себе самої, проговорила зібрану на цей момент інформацію і підбила перші підсумки.

– Підозрюю: Віра Леонідівна жила замкнено. З родичами, здається, пересварилася, ви це ще окремо перевірите. До слова, за життя жертва вміла заводити ворогів на рівному місці. Я й сама готова була вбити її після вчорашнього.

– Слухайте, ви зараз відповідаєте за свої слова?

– Якби грубезне бабисько послало вас відбірним матом після п’ятнадцяти хвилин знайомства, ви б, Віталіно, мали схожі емоції.

– Ясно. Ви ж до чогось ведете, Лоро. Але поки що кружляєте.

– Намагаюся детально викласти вам власні спостереження. Отже, – Кочубей вирішила повторитися. – Отже, коло спілкування загибла обмежила максимально. Припускаю, навіть до нуля. І все-таки пустила до себе вбивцю пізно вночі. Значить, мала на те вагому причину – раз. Друге: дуже добре знала його чи її і була впевнена – загрози немає. Нарешті, у того, хто вбив жінку, яка недавно вийшла з колонії, виникли для цього обставини непереборної сили. Інакше б не навідав жертву о такій порі. – Помітивши, що слідча вже не перериває, а, навпаки, уважно слухає й навіть щось черкає собі в блокнот, Лора додала до першої своєї перемоги другу, заговорила ще впевненіше. – Так, нам довелося вибивати двері. Проте, коли ми прийшли, двері були замкнені. Припускаю, що експертиза не знайде в замку пошкоджень та ознак стороннього вторгнення. Простіше кажучи…

– …відмички, – зупинила її Віталіна. – Не треба мені розшифровувати. Не знаю, чому вирішила зараз обмінятися з вами інформацією. Мабуть, навзаєм, бо ви справді наговорили мені тут чимало корисного. Та зайшло про замок… У квартирі поки що не знайшли ключів. А там, самі бачили, нема особливо де шукати.

Віра Домонтович відчинила вночі двері комусь, кого знала.

Пустила пізнього гостя, бо чомусь не могла не пустити.

Її вбили, швидше за все – задушили після боротьби, Лора встигла помітити кров на голові.

А потім убивця взяв ключі, прихопив телефон жертви й зачинив за собою двері.

– Я приходила до Віри Леонідівни вчора. – Лора вирішила не озвучувати й не коментувати свої думки. – Ви самі щойно сказали фразу, яка просилася й мені на язик. Заради того, власне, й почала розмову.

– Фразу?

– Там нема особливо де шукати, – нагадала Кочубей.

– Це справді так. І?

– Записник на столі в кімнаті. Нагадаю: єдиній кімнаті. Я побачила його, щойно зайшла сьогодні.

– Не розумію. Я теж його побачила.

– Віталіно, вчора на столі нічого не лежало.

Їхню компанію остаточно відпустили пополудні.

Гайдук міг би вирішити все швидше. Телефон у нього ніхто не забирав, та й підстав для того не було. За інших обставин він уже набрав би кількох людей у Києві, яких називав групою підтримки, після чого навіть сувора й справедлива Віталіна Вербна вибачилася б, хай крізь зуби. Далі б їх там, на місці пригоди, ніхто не ризикнув тримати. Ба більше: за потреби жодне з прізвищ не фігурувало б надалі ніде, хіба в закритих для слідства й суду матеріалах оперативно-розшукової справи.

Шеф не пішов улюбленим, не раз торованим шляхом.

Лора ніколи б не подумала про Гайдука раніше: був, немов зайчик. А втім, інакше назвати його поведінку не могла. Зазвичай пихатий та поважний за схожих обставин, тепер він чемно відповідав на всі запитання і слухняно підписував потрібні документи. Нікого ніким не лякав, узагалі не розхитував човнів.

Прорвало, щойно врешті сіли в машину.

– Пішли вони всі подалі! Дістали до печінок! Я їсти хочу, живіт болить!

– Це все, що тебе зараз хвилює? – Лорин подив був щирим.

– Не все. Але на порожній шлунок, ще й після вчорашнього віскі під сосиски, я ніколи в житті свідчень не давав! Та ну! Я взагалі ніколи в житті ще не давав показів як свідок злочину!

– Ти не свідок злочину, – нагадала Кочубей. – Ніхто з нас нічого не бачив. Узагалі ви не мали такого щастя – познайомитись із жертвою за її життя.

– Лоро, не чіпляйся до слів. От уже натура!

– Слова мають значення. Скільки разів я доводила це, пригадай. Одне слово може все поміняти, перевернути з ніг на голову, підказати.

– Мозок кипить, – зізнався Гайдук. – Заїдьмо зараз кудись, де ближче. Нарешті поїмо. І ти, нарешті, розкажеш, словами, що думаєш про це все.

– Тому ти й не заводився там, на місці? Не качав права, не козиряв знайомствами?

– Убивство навряд чи якимось боком стосується справи, заради якої ми тут ночували, – пояснив шеф уже спокійніше. – А якщо виявиться, що є незрозумілий поки що зв’язок – почну діяти, запущу маховик на повну. План дій складу, щойно ти мені… – глипнув на Сокола, уточнив, – …нам усе розкладеш на пальцях.

– Усе не розкладу. Дещо – запросто. Недарма я фотографувала записник.

– Про це й мова! Тільки прошу, навіть наказую – спочатку всі поїмо.

Богдан кивнув першим, відразу – тричі.

– Куди? – зітхнула Лора.

– Ой, зараз шукати ще… Їдьмо туди, де вчора сиділи. Там наче нічого так. Тільки чесно, забув, як заклад називається.

– Я теж.

Лора воліла б не повертатися туди, де пила погану каву. Але цілком погоджувалася з шефом. Ліпше їхати в знайоме місце, не морочитись, аніж зупинятися біля першого-ліпшого.

Добре, що Сокіл не забув, де воно.