Твоя зоря - Гончар Олесь - Страница 9

– Можна поспівчувати японцям, – каже Заболотний. – Нашестя роботів на їхні острови – це таки одне із проклять віку… І в цих ось туристів, видно, теж зосталась оскома від пачінко…

Схоже, що декотрі з парижан справді зараз відчувають полегкість після своїх сумнівних токійських розваг, та й чи може інакше почуватись людина, котра, вихопившись із залізних обіймів робота, зненацька опинилася в сяйвах віднебесся? Земні пристрасті відійшли, згубні спокуси зостались десь там, жодному роботові звідти вас по дістати, не загіпнотизувати своєю стукотнявою, віднині ви стаєте і недосяжні, ніякий-бо рух тут не існує, крім руху цього розкішного, лайнера, а планета, прекрасна й нещасна ваша планета, що далі й далі відпливає від вас, поглинута, безвістями, вона теж поволі-втрачає вас і силу свою тут, поволі втрачає, сама зменшуючись до розмірів трохи чи не тієї гральної кульки.

Летимо, летимо. Сяйво з ілюмінаторів падає на лиця людей, всі вони приспокоєні, вже нічим не зневолені, не знервовані, від усіх земних клопотів вільні – і від стукотняви пачінко, і від свисту автострад, від задимлених мегаполісів з їхніми вічними смогами, де виснажені кисневим голодуванням городяни змушені вдаватись до встановлених на перехрестях апаратів, з яких можна добути за кілька ієн ковток наснаженого киснем повітря…

Але це там, па землі. А тут вже ніби не підвладні ніяким, навіть гравітаційним, силам, ніяким дотеперішнім прикрощам, всі земні пута розірвано, відлітаєм з планети, відлітаєм ніби назавжди!

Уявні сніги, що біліють за ілюмінатором, нагадали Заболотній засніжені простори її рідних степів.

– Пригадуєш, – звертається вона до чоловіка, – які в нас там завірюхи бували!.. Цілу ніч виє, мете, хурделить а на ранок глядь! – вляглося… Сонце світить, і так тихо-тихо довкола, тільки то тут, то там дрр… дрр… то сусіди стежки лопатами прогортають…

– Прокладали стежки дружби та взаєморозуміння, – жартує Заболотний і потім додає серйозно: – А ви знаєте, колись у нас на Вкраїні за народним звичаєм господарі лишали в незамкненій хаті на столі хліба окраєць і кринку молока – для подорожнього… І то було нормою життя… Ех, друзі, добре-таки додому повертатись… Більше не пускай мене, Соню, ні в які відрядження. Баста. Хай ще інші…

– А ти?

– А я бджіл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?

– Ловлю на слові, – сміється Соня. – Справді пора б і перепочити.

Стюардеса, ставна, довгонога діва, що, проходячи салоном, бачить усіх водночас, усім усміхається завчено, але чарівно, біля Заболотних затримується, мовби для того, щоб подарувати Заболотній ще й додаткову порцію усмішки.

– Наш командир корабля знає по фронту вашого чоловіка. Ратушний – це прізвище вам що-небудь говорить? – Вона переводить погляд на Заболотного.

– Здається, був такий на котромусь із бомбардувальників…

– Ні, сам він не літав, був техніком серед наземної обвяуги… А от про вас чув – ледве що не легенди… Це, каже, той, кого на фронті в нас називали «літаючим барсом».

– Який там барс…

– Зірка Героя вже нібито вам світила…

Отож «нібито»… Передайте йому вітання. Люди з наземної служби – то для нас були як рідні брати…

– Може, побажаєте зайти в кабіну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяється… – І, подарувавши ще одну чарівну усмішку, стюардеса пропливає далі. Зупиняється вона потім у глибині салону, у хвостовій частині літака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здається, на когось ображений. Невідомо, чи стосується його образа тих, що лишилися на землі, чи невдоволений наш мізантроп кимось із пасажирів, можливо, образився на компанію цих ось молодих французів, які зі сміхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозиції дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з їхнього товариства стишене кинула в бік мізантропа: «Чи не екстреміст?» – і більше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, і ми проймаємось до неї співчуттям: нечема, варивода, проте мусиш і його ублажати, з терплячим усміхом слухати, що він там верзе, майже невидимий крізь хмару сигаретного диму.

Білосніжні ілюзорні ландшафти, що пропливають за склом ілюмінатора, знов заволодівають нашою увагою. Відсунувши шторку до краю, осяяна світлом тих пропливаючих небесних снігів, Заболотна, видно, ніяк не може на них надивитись: безмір краси! Безмір найхимерніших серпанкових побудов! Світ, що сяє й сяє тобі без меж, залитий сонцем, ніким не заселений, недосяжний ні для яких димів та отруйних випарів, але для когось-таки мовби створений, сповнений величі й загадковості. Але для кого? Ніякі птахи, навіть орли, на ці висоти не злітають. Знати б, за якими законами творяться оті міражні дива, осяйні вершини, химерні бескеття, пасма гір і фантастичні в голубих тінях провалля, з самого повітря зіткані розлогі долини, гірські кряжі, що знов виникають після сліпучих рівнинних просторів, оті серпанкові гори, побудови фантастичні, найніжніші, мабуть, з усього, що є в природі. Дмухни – і їх нема… Така недовговічна їхня архітектоніка, від найменшого подмуху-доторку враз порушаться, від ледь чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всі оті поки що спокійно-сяючі, із самих серпанків зіткані ваші Фудзі, Карпати, Кавкази, Альпи та Кордільєри… Ми тихо розмовляємо про це. Кого вони призначені тут чарувати своїми прекрасними силуетами, серпанкові оті побудови? На яких рівновагах тримаються і чому саме в таких формах виявляють вони себе? Чому не в якихось інших картинах природа себе тут малює, чому ці її піднебесні серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах, в такій ось, а не іншій сліпучій фантазії хмаробудов? Природа фантазує тут буйно, не знаючи стриму, вибудовує щораз інші варіанти хмароутворень, якусь нову дійсність у формах чудових, довершених, все нові виставляє сонцеві на огляд небесні свої «ЕКСПО»… Але чому вся ця фантастика несе в собі стільки знайомих рис? Зіткана із серпанків хмар подоба тверді земної! Ступиш ногою – і дна не буде, десь там, унизу, планета, що досі голова від неї гуде, що декого й тут доганяє відгомін її пристрастей… Знову стюардеса сягнистим кроком іде ось упродовж салону, після розмови з тим похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пілотської кабіни, і вже на щойно усміхнених устах застигла лиш подоба усмішки, позбавлена чару й тепла і навіть з тінню смутної якоїсь тривоги.

Серед пасажирів – сум'яття:

– Він їй щось сказав… чимось пригрозив… Але чим саме? Ви помітили, яких зусиль коштувало дівчині її самовладання?

І поповзли по салону шепоти, стривожені перепитування, і вже щось відчутно змінилося довкруг, починають набувати значення якісь дрібниці. Пасажири, котрі досі, бувши в теплі, комфорті, навіть не помічали, що поруч, на зовнішній обшивці корабля, майже космічний мороз сивіє, тепер і в той бік позирають із багряних оксамитів крісел сторожко, знепокоєно, між сусідами, досі безтурботними, з'явився якийсь холодок – холодок відчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка – неясна гнітюча тривожність.

– Справді, що він їй міг сказати? – роздумує вголос Заболотний. – Пройшла вона таки чимось занепокоєна…

– І чогось там затрималась… Наші погляди мимоволі привертає до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, більше тепер не відчиняються: глухі, важкі, заховали її в кабіні разом з пілотами, як у сейфі.

А похмурий той тип раптом підвівся з кутка у своєму пістрявому неохайному піджаці до колін і, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанії французів. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали неприємний, дражливий. Полінезієць чи хто він? Тільки й відомо було про нього, що летить із Сінгапура, може, уродженець котроїсь із тропічних країн, хоча з вигляду міг бути і європейцем з тих озлоблених молодиків, котрі й самі не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався.

– Що він викрикує? – тривожно спитала Заболотна. – Хворий чи що з ним?