Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 9

– Я б на вашому місці не сприймав цю особу так легковажно. Точніше, її зусилля.

Його раптова зміна тону не сподобалася Лорі.

– Ви про що зараз?

– Про те саме, – Яровий постукав себе зігнутим пальцем по лобі. – Наша Таня божевільна. Не знаю, чи має медичний діагноз. Та ви ж її бачили. Для згаданого вами прискорення процесу Помічна може почати доводити, що її страшна казка – не така вже й казка.

– Зовсім перестаю вас розуміти.

– А мали б. З вашим досвідом роботи в карному розшуку й хваленою прозорливістю, – Ігор наголосив на слові хваленою. – Не мені розповідати вам про профілактику злочинності. Зокрема, особливо тяжких злочинів.

– У вас дивна манера – уникаєте конкретики. Говорите манівцями. А інші повинні здогадуватися, що саме ви маєте на увазі.

Говорячи так, Лора насправді вже здогадалася. Наступні слова Ярового лиш підтвердили здогад.

– Вона фанатичка. У неї певний зсув психіки через давню зацикленість на одній темі. Маєте краще за мене знати: рано чи пізно Тетяна Помічна зважиться на крок, який доведе: прокляття – не легенда, а реальність. Із будинком пов’яжуть чиюсь смерть… Ларисо Василівно.

Задля повноти картини Сокіл купив півлітрову пляшку коли.

Кочубей домоглася роздільного рахунку. Але ділити навпіл загорнуту з собою, ледь почату піцу Яровий категорично відмовився. Тут Лора не опиралася, бо знала напевне: якщо її вірний водій-охоронець щось і їв, чекаючи, то хіба пару пиріжків або шаурму з найближчого кіоску.

Богдан мовчки наминав фірмову страву, запиваючи шкідливим, проте прийнятним саме під піцу напоєм. Лора сиділа поруч і говорила з Гайдуком. Узагалі-то Соколу подібні розмови слухати не обов’язково. Не тому, що від одного з кращих працівників берегли якісь особливі секрети. Просто його намагалися не перевантажувати надлишком інформації. Це могло заплутати, збити з пантелику, дезорієнтувати в найменш підходящий момент. Богдан завжди знав лише те, що мало для нього практичну користь, і такий підхід його влаштовував. Саме тому Лора сама вирішувала, коли поставити телефон на гучномовець. Зараз не той випадок. Але під сьому вечора почав сіятися дощик. У машині Лорі розмовлялося затишніше.

– Тобі погрожували, – почула в слухавці потому, як завершила звіт.

– Ти запитуєш?

– Запитань нема, все ясно, – відрубав Гайдук у своїй категоричній манері. – Вони тобі погрожували.

– Яровий був сам.

– Лоро, ти чудово все розумієш. Цей крендель переказав тобі вітання від тих, хто за ним стоїть.

– Тут Чернігів. Регіон історично називається Сіверщина, не Сицилія. А ти говориш про пана Ярового, мовби про якогось адвоката мафії. Не перебільшуй, Гайдуче.

Вона називала шефа на прізвище й «ти». Він її – на ім’я, коли все йшло рівно, і на прізвище – коли гнівався чи дратувався. Так склалося само собою, пішло відразу. Від колективу манеру не приховували. Вони взагалі ні від кого не ховалися, однаково трималися при всіх.

Майже як з начальством у відділі, на іншій службі.

В іншому житті.

– Не впізнаю тебе. Відколи недооцінюєш небезпеку?

– Мені особисто нічого не загрожує.

– Яровий недвозначно натякнув: із тим чортовим будинком зв’яжуть твою смерть, як не відступимося. Спишуть на місцеву активістку, яку вважають несповна розуму. Знаєш, ось зараз подумав: конкуренти можуть використовувати жінку. Підставили тобі її навмисне. Для того Яровий зістрибнув, без попередження переніс зустріч. Фактично влаштував вам із Соколом вільний час. Мали віконечко. Ну, ота казкарка туди пролізла.

– Навряд, – Лора лукавила, бо Гайдукова версія раптом здалася досить стрункою. – Нас ніхто не скерував до будинку спеціально. Я не доповіла секретарці в офісі «Ваги», куди подамося та де нас можна знайти.

– Ти або дурочку клеїш, або справді не розібралася до кінця, – шефів тон переставав подобатися Лорі. – В останнє не вірю, бо знаю тебе чотири роки. Значить, увімкнула наївнячку.

– Нічого я не вмикала!

Від різкого вигуку Богдан захлинувся колою, закашлявся.

– Що у вас там?

– Сокіл піцою вдавився, – Лора вільною рукою кілька разів стукнула того по спині. – Гайдуче, кажу, не ускладнюй. Нема ні першого, ні другого. Поїхати на місце, глянути на об’єкт – очевидна річ, коли раптом нема чим себе зайняти певний час. Можна загратися в козаків-розбійників настільки, що взяти мої слова за основу. Припустити: противник мислив так само. І Тетяну Помічну справді зробили частиною хитромудрого плану, залучили на свій бік, нацькували на нас, аби почати процес залякування. Але тобі треба самому її побачити, Гайдуче. Вона в таємні агенти не годиться.

– Ну, а з головою в неї як?

– Тут не до мене. Хоча, чесно кажучи, – Лора подумки перепросила у Тетяни, – я б поставила адекватність під певний сумнів.

– Ага!

– Не ага, Гайдуче. Ти просто в своєму житті не зустрічав фанатиків, зациклених на одній темі. Вони прикрі. Усюди лізуть, у кожну шпарину буквально. Та цілком безпечні.

– Добре, розберемося, – кинув Гайдук улюблене слівце на всі випадки життя. – Давай краще про тих, хто справді небезпечний. Тобі погрожували.

– Знову за своє, – наближався момент, коли надмірна Гайдукова турбота починала набридати. – Правильніше говорити про Ярового як про справді сильного противника. Швидше я налякала його.

– Чим?

– Можливістю передати будинок назад державі й захистити від знесення статусом пам’ятки.

– Хіба для них це новина?

– Супротивна сторона не розглядала цю можливість серйозно.

– Ми так само. Сама знаєш, тут більше блефу. Почнуть перевіряти…

– Яровий почав переговори, Гайдуче. Не грав м’язами, не показував крутизну. Він молодий, тридцять років. Та підкований, досвідчений, загартований ще не в таких боях. Через те й поміняв тактику.

– Здав назад?

– Поміняв тактику, – повторила Лора, дивлячись при цьому, як Сокіл запиває рештками коли останній клаптик піци. – Виглядає, що його клієнти не готові до такого. Не передбачили, не мають плану щодо цього. Поставили на паузу, завтра продовжимо.

– Якщо Яровий грамотніший, ніж ми вважали, до завтра щось придумає. Може, вивести його… ну… щоб не було…

– Гайдуче, нічого не хочу про це чути й знати.

Лора розуміла: за цими словами шефа служби безпеки банку «Омега» нічого кримінального не стоїть. Ішлося про цілком законні, хоч і не зовсім етичні способи прибрати фірму «Вага», аби конкуренти знайшли когось слабшого. А час біжить, тож будь-яка інша, терміново підібрана кандидатура справді буде не такою сильною, як молодий вовк Ігор Яровий.

Але Лариса Кочубей звикла перегравати сильного, а не займатися побиттям немовлят. Звичаї Гайдука й подібних до нього не дивували, не шокували. Для неї не були новиною не зовсім чисті, іноді – зовсім брудні методи досягнення мети, яку ставили перед службою безпеки заможні впливові клієнти. Котрі, будемо відверті, платять саме за вирішення питань.

Та все ж намагалася уникати прямої участі в чомусь подібному.

– Я міркую вголос.

– А я нагадую.

– Не злися. – Гайдук пішов на мирову. – Завтра знову назад?

– Краще лишитися тут.

Пропозиція помітно пожвавила вираз Богданового обличчя.

– Теж діло. Зараз далеко по сьомій… Плюс дві години… На коли домовилися?

– З самого ранку. Прямо на дев’яту нуль-нуль у його офісі. Всі зацікавлені особи. Я впораюсь, Гайдуче. Якщо висплюсь.

– Згоден. Готель сама знайдеш чи…

– Я доросла дівчинка. До моїх послуг інтернет. А ще краще, – машина стояла недалеко від ресторану «Мілано», – мені тут підкажуть люди. Яровий уже дав одну адресу.

– Поїж там щось.

– Ти рідний шеф, а не рідний батько.

– У нашому випадку, Лоро, різниця невелика. Її майже немає. Тримайся там. Зараз допомога потрібна? Кого напрягти?

– Упораюсь. Перемога буде за нами.

– Дай Сокола.

Лора простягнула Богданові телефон. Сама підняла комір пальтечка, вибралася під дощ, рушила перебіжками до ресторану.