Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 5

Ось чому не опиралася відрядженням.

Навіть вітала їх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крім як удома.

Лише була проти, що Гайдук жаліє, доручаючи марудні, але загалом нескладні справи.

Як ось ця.

Сокіл вийшов разом із Лорою. Вона кинула на водія запитальний погляд. У відповідь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, і Лора зрозуміла: старий різьблений будинок навіть при денному світлі виглядав похмуро й таїв приховану загрозу. З такими будівлями вона сама мала не дуже добрі асоціації. За п’ять років попередньої служби часто, частіше, ніж хотілося, бувала в подібних місцях, оглядаючи трупи. Тож інакших думок, ніж про лихо й смерть, покинуті будинки не навіювали.

Зелений будівельний паркан щедро обмалювали графіті вперемішку з освідченням комусь у коханні, матюкливими фразами й повідомленнями про місце наркотичних закладок. Лора й Сокіл обійшли паркан по периметру. Дірку збоку побачили відразу, відтак заходити на територію не спішили. Лора поки не могла пояснити, для чого попросила привезти її сюди, адже фотографій поки що було цілком досить. Наочні оглядини нічого не додавали. Але треба вбити час, тож поглянути на предмет суперечок зблизька навряд чи зайве.

– Ви хто? – почулося раптом позаду.

Розвернувшись на вигук, Лора побачила високу жилаву жінку в рожевій куртці. Краї сягали колін і перетікали в чорні, погано прасовані й заляпані знизу плямами багнюки штани. Чобітки підібрані до них у тон й так само забрьохані.

Жінка не надто переймалася зовнішнім виглядом, і Лора списала це на загальне неприємне враження від неї. Вродливою, навіть просто привабливою жінку назвати було не можна. Проте варто дати їй шанс привести в порядок одяг, зачіску, накласти трохи косметики – зовнішність уже не переважатиме. Навпаки, її можна буде назвати цікавою, хай не красивою в звичному розумінні цього слова.

– А ви? – нічого іншого в Лори не знайшлося.

– Відповідаєте запитанням на запитання, – дорікнула жінка. – Машина ваша? Ваша. Номери київські.

– Київські. Щось не так?

– Залежно хто ви, – жінка повернулася до початку розмови. – Хоча… нетутешнім пробачають. Усе одно мушу попередити.

– Ми тільки познайомилися, а ви вже говорите загадками.

– Ми ще не познайомилися, – завважила жінка.

– Лариса, – вона простягнула візитівку. – Мій колега Богдан.

Тонкі пальці з нігтями без натяку на манікюр взяли картку за край.

– Банк «Омега», консультант. Мені не треба консультацій, пані Кочубей.

– А в мене… Тобто в нас із вами немає жодних справ.

– Здається, вже є, – цупкий прямокутник зник у кишені куртки. – Ви ж приїхали руйнувати пам’ятку історії та архітектури. Спробуйте – і матимете справу зі мною. Тетяна Помічна, громадська активістка.

– Приємно.

– Навряд, – відрізала Тетяна. – Бо ви ще не знаєте, з чим зв’язалися.

– Бачу. З активною громадянкою. – Лора всміхнулася, підморгнула Соколу.

– Не розумієте, – зітхнула Помічна. – Я сказала не з ким, а з чим. Могла б попередити – зробити щось із цим будинком ви зможете тільки через мій труп. Аби не навпаки.

– Тобто? Припиніть говорити загадками, поясніть до пуття.

– Ви правильно кажете – загадка, – тепер усміхнулася Тетяна, але Лорі її усміх добрим не видався. – Ніхто за сто років її не розгадав. Кожен, хто заходить усередину з лихими намірами, рано чи пізно помирає сам.

Прозвучало це попередження дуже буденно.

Лора навіть не сприйняла серйозно й отримала додаткову підставу вважати нову знайому міською божевільною. Щиро кажучи, вона побоювалася таких людей. За свою відносно невелику слідчу практику мала чимало нагод переконатися: навіть найнебезпечніші злочинці, вбивці та ґвалтівники здебільшого діють раціонально. Нехай ними в якісь моменти справді керують емоції – згодом злочинці все одно приборкують їх. Адже варто випустити емоцію на волю – усе, згорів, накоїв помилок, попався. Міські ж божевільні керуються правилами, котрі діють у доступному лише їм, паралельному довкіллі.

– Здається, зрозуміла, – мовила вона. – Ви з тих, кому болить доля старих будинків. Я сама не фанатка нищення архітектурних пам’яток. Проте не всяка стара забудова, до всього – аварійна, ще й у спірній власності, може вважатися такою.

– Ви погано бачите? Це зразок сіверської, північноукраїнської міської архітектури кінця дев’ятнадцятого століття! – Тетяна тицьнула на паркан.

– Я бачу будинок, який не підлягає реконструкції, – сухо відповіла Кочубей. – Ще трохи – і він сам розсиплеться. А крім того, від нього, пардон, смердить. Чути вже по цей бік паркану. Уявляю собі, що всередині.

– Краще не пробуйте зайти, – у голосі Помічної почулися благальні нотки. – Не ризикуйте, пожалійте себе, чоловіка, дітей!

Ось тут Лору пересмикнуло. Перехопила погляд Сокола, хитнула головою, просячи не втручатися. Вдихнула, сказала на видиху:

– Нема в мене ані чоловіка, ані дітей.

– У мене теж, – поділилася Тетяна.

– Воно й не дивно.

Лора не пошкодувала через нестриманість. Дивна агресивна жінка, помітно схильна до істерик, їй уже остаточно не подобалася. Розмова затягнулася.

– У вас усе? Чи буде ще одна спроба налякати?

– Так, я лякаю, – призналася Помічна, тон знову став спокійнішим. – Мене погано слухають, але я все одно лякала й лякати буду. Бо інакше, ніж через страх передчасної страшної смерті, до людей не достукаєшся. Не перевіряйте моїх слів, дуже вас прошу. Не заходьте всередину. Не будіть лихо, поки воно тихе.

Щось у її наполегливості насторожило Лору.

– Гаразд, Таню. Поясніть, тільки що коротше, то краще.

– Я вже все сказала, куди коротше? Можу хіба повторити. Будинок проклятий, панове. Сто років тому, ну, трошки більше, у ньому вбили людину. Тобто людей… Кількох… Чоловік, жінка, двоє дітей, прислуга… Зарубали сокирою, справа гриміла по всій губернії. Газети писали, на суд приїздили найкращі газетярі з Петербурга. Відтоді місце прокляте.

Лора глянула на Сокола. Той примружив очі, лоб перетнула зморшка. Завжди робив так, коли поруч із ним відбувалися серйозні, варті особливої уваги речі.

– Дуже цікаво, Таню. А ще конкретніше? У чому загроза?

– Змінилося чимало мешканців, – охоче відповіла Помічна. – Мало хто прижився. За радянської влади вибору особливого не було. Чутки різні ходили – їх, самі розумієте, припиняли. І потім… Кажу ж, не всякому прокляття. Лиш тому, в кого наміри лихі. Або – хто вчинив там, у будинку, недобре діло. Таких одного разу знаходять мертвими біля розбитого дзеркала.

Поки жінка говорила, Лора відчула: довкола враз почали стихати й поступово зовсім зникати звичні для вулиці звуки. Ніколи не відчувала себе в прозорій капсулі, ізольованій від зовнішнього світу. Де не чути нічого, крім тепер уже скрадливого, лиховісного тону дивної особи в рожевій куртці. А Тетяна весь цей час свердлила її поглядом, і здавалося – гіпнотизує, заворожує, вводить у транс.

– Чому біля дзеркала? – Лора почула себе ніби збоку, наче поруч стала і мовить її голосом невидима істота.

– Бо варто переступити поріг із недобрими намірами, зло, яке дрімає в тамтешніх стінах, пробуджується. Воно переходить на порушника спокою. Заходить усередину, – долоня лягла на груди. – Так у самій людині зринає вся її чорна сутність. Чули, напевне, про темну половину кожного з нас? Про Джекіла й Гайда читали?

– Давно.

– Не важливо. Знаєте, про що йдеться. І ось одного разу в дзеркалі людина бачить іншу себе. Страшну потвору, про існування якої не мала жодного уявлення. Жах, шок, крик. Серце зупиняється.

– Ви сказали – дзеркало…

– Так, дзеркало, – підхопила Тетяна. – Перше бажання – вдарити потвору. Тому людина не контролює себе, лупить кулаком або чимось іншим, що потрапить під руку. Потім смерть. Ви ж не по неї приїхали?

Довкола все раптом знову ожило.

– Уже не знаю, по що приїхали, – призналася Лора. – І що, відомі такі випадки?

– Сама, Бог милував, біля трупів не стояла. Але й не придумала. Люди кажуть, чутки ходять… Перевірте, ризикніть. Думаєте, ви перші, хто хоче все тут зруйнувати? Будинок отак п’ятнадцять років стоїть, порожній. Місце ласе, багато хто облизується. Тільки ж стримувало щось донедавна. Зараз, бачте, дехто справді страх загубив. Я попередила.