Через кладку - Кобилянська Ольга - Страница 6

Я спаленів на його слова, а далі, усміхаючись, вимушено кликнув:

– То посадіть її на коня і нехай верхом їздить. Вкоротці запалиться так до того, що свій план, хоч би й за старого вченого вийти, покине!

Молодий чоловік витріщився зчудовано на мене, а далі усміхнувся й собі й відповів:

– Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождім ще… Я попробую намовити її віддатися краще одній лиш музиці. В неї гарний талант. Попри те нехай читає і вчиться й здобуває освіту на власну руку… А там… побачимо, що дасться зробити.

– Це слушне, що ви кажете, – відповів я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свій патент на долю цеї молодої незвичайної дівчини.

Він же сам більше про це не обзивався, а далі ми й розійшлися.

Вдома вечором на самоті я ще раз прочитав листа. Ось і скритикувала мене! Зарозумілий я, і старосвітський, і п'ятна свойого я люблю на все класти, і перед формами клонюся більше, як треба, і мороз наводжу на людей, і господь знає, чим ще прогрішаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скінчиться наша приязнь! А хто побідить?

Не відчуваєш ти?

Я не відчуваю.

Це було рано.

Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на ранній прохід на найближчу гору в ліс. Мряки, що підіймалися вже з гір і лісів, мов позачіплювалися там у польоті під небеса, розпливаючися тужливо в пораннім сонці.

Поранкові проходи на гори в ліс – це була найкраща часть мойого побуту літом у родичів. Ідеш отак рано, як у місті ще неповорушно, і купаєшся в чистім неповорушнім воздусі.

Опинившися відтак уже десь високо на горі і глибоко в лісі, станеш, розглянешся – і слухаєш.

Не йде щось лісом непорочне – святе?

Так. Це сам господь йде і благословить його глибоку тишину.

Господи, ти тут!

Як ніде тебе нема – ні по церквах, ні в людській груді, то тут… ти є!

(Пізніше).

Щоб дістатись якнайскоріше від нашої і Обринських хати на гору, а далі й у ліси, ми мусили вперед переходити ріку. Так і я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого містечка, що вимагало від нашого мешкання з годину ходу, я пішов прямо, так званою коротшою дорогою, поза наші й Обринських сади, котра вела до одної кладки. Звідти можна було дістатися скоріше на другий бік.

Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега ріки й звідти на кладку, я побачив нараз на противнім березі дівочу постать, у котрій по рухах пізнав я молодшу Обринську – Маню. Я станув і, вагаючися, ждав.

Вона там, на другім березі, на кінці кладки пізнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собі чогось вичікувала.

«Рано вилетіла, як той жайворонок, – подумав я. – І коли я доперва виходжу, вона вже відкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрій проти зарозумілого формаліста. Злагідніла трохи? Від послідньої дискусії в саді ми ще не бачилися. Коли б нагода, – обізвалося нараз щось у мені, – щоб потрохи пімститися, – і з тим враз я злобно усміхнувся. – На разі студіює фізіономії «старих», – пригадались мені слова найстаршого її брата. – Побачимо… побачимо, серце… коли наспіє відповідь від твого вченого».

Відтак, не вагаючись уже доївше ані на хвилину, я ступив смілим і певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тім кинув оком вперед себе на молоду дівчину.

Що вона там гадала?

«Очевидно, перечікує, аж я не перейду перший, щоб не стрінутись упосередині кладки», думав я.

Гадаєте?

Де ж там.

Угледівши мене бистрим оком, вона нараз ніби блискавкою рішилася і, неначе заповідаючи мені якусь боротьбу, пустилася й собі переходити кладку. Та я тим не змішався. Неначе не бачачи її ще зовсім на кладці, я йшов однаковим і певним кроком уперед. Відтак, уже десь поза серединою ріки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув і поглянув на неї. Обоє не могли ми йти, щоб не стрінутися. Може, вона завернеться?

Але ні. Ось вона ніби не замічає мене і йде далі проти мене. В мені спалахнуло гнівом, і я приспішував ходу.

«Пожди, пташко, – подумав я, – нині ти побачиш, куди веде упір». І пішов. За кілька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зі мною й вона станула. Я поглянув на неї. Була біла, як сніг, очі мала спущені, брови зморщені, а уста були затиснені.

Я, споважнівши чомусь, зрозумів її нараз, і мені стало жаль молодої дівчини, що так насліпо, майже дитинячо, піддавалася якомусь, як мені здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на її думку, ненависті до моєї особи…

Як казав я – я станув.

– Добрий день вам, панно Маню! – обізвався я з уданим супокоєм і подав їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тій же хвилі набрали виразу гордої відпорності, – і «Добрий день»… бовтнула стисненим голосом, і знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, і я виразно міг бачити, як у неї з внутрішнього зворушення дрижала на ніжних грудях ясна легенька блузка.

– А тепер що буде? – спитав я, усміхаючися. – Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, і місця для нас обох нема? А тут ріка глибока, панно Маню! – додав я остерігаюче. – Впавши, можна навіть і утонути!

– Бажаєте, щоб я назад вернулася? – обізвалася дівчина врешті, і її уста задрижали, наче до плачу, між тим коли я сам сильно споважнів.

– Так воно виходить, – відповів я. – Як бачите, я маю за собою більшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.

Вона окинула мене поглядом, і я перелякався тих очей… перелякався, а заразом стало мені любо й мило від них, так що я насилу відвернувся, щоб не пірвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такі дитячі й молоді, такі повні Несторового єства… а тепер у тій хвилі стали такі чимось переповнені, блискучі й поважні…

– Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? – спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.

– Хочете? Мовчання.

– Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.

– Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся? – спитав я терпеливо й схиливсь до неї…

Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув.

– Я не вернусь. Маню… – сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос. – Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам… як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур… моцуватись… проти… ну, може й проти себе… чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина!

Вона, не поглянувши на мене, викривила погірдливо уста, ніби всміхаючися, а властиво закриваючи в тій хвилі якесь сильне внутрішнє зворушення, й обізвалася спішно:

– На вашу думку.

– На мою думку. Так воно і є, – сказав я. – Я питаю вас: не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість?

Вона поглянула на мене.

– Мені не здається, пане Олесь, – відповіла холодно. – А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість.

Я зігнорував її послідні слова.

– Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? – спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала:

– Не хочу.

Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.

– Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас… скочить у воду! – мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. – Одначе, тому що з того, – тягнув я далі, – не буде жодному з нас хісна[17], то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.