Як ведеться, так і живеться - Мирний Панас - Страница 4

Брати пішли в обхід понад ровом. Івась на ліву руч, Грицько – на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дійти до кінця, звідки рів круто повертав поза стіною. Зайшовши за неї, зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як він скриється за стіною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця, – якраз забіжить у Пилипенкову траву.

– Не йду далі! – рішив він, виліз на окіп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди, мов, сюди мерщій біжи!

Івась, як вітер, понісся назад.

– Не бачив? Де він? – таємно питає Івась.

– Цить… На окопі он там сидить, спустивши ноги у рів; у чомусь довбається. – І тихо, мов ті котята, рачки покрались хлопці.

З-за густої чорнобилі справді замаячила спина. Хлопці, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним і, підвівшись на ноги, в один голос скрикнули:

– Тю-у-у!

Хоч би тобі стрепенувся Василь! Тільки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопців, одвернувся і знову над чимсь пригнувсь.

– Що то ти робиш? – спитав Грицько, забігаючи уперед.

Перед Василем на траві лежала розпанахана надвоє сіра ящірка, гидливо виглядали з-під її шкури невеличкі хрящики-кісточки, скручені ніжки одстовбурчились геть і казали, що не покійна смерть спостигла її. Василь у лівій руці держав хвостик, кінчик його хитався на всі боки, мов живий, а в правій блищав невеличкий ножик у білих черемушках, який завжди можна бачити в школярів і на котрий не раз зарились і Грицько, і Івась, і другі хлопці з їх улиці.

Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цісарця, аби тільки добре учився її син. Який то був радісний час у житті Василевому! Цілісінький той день бігав він по всій улиці і хвалився знайомим і незнайомим хлоп'ятам, яку то мати йому обнову купила. Новенький, біленький, гострий, як бритва, він усім удивовижу дався; усі ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складається, аж цока! а ріже як? а блищить? усього тебе, як у дзеркалі, видно. Василь спершу не знав, де його і подіти; то заховає у кишені, то подума: «А що як випаде?» – витягне і зав'яже у пазусі. Назнарошне для сього і нитку держав і зав'язував аж коло серця. «Занову ситце на кілочку!» – казала мати, радіючи синовій одраді. І справді, пройшов тиждень-другий – блискуча сталь потемніла, ручка закалялася і, хоч другі хлопці не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже і в пазусі не ховав, а в кишені; уже і вищербив, і в хліб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь різав ним хліб на невеличкі шматочки. Тепер ото і ящірку поров ним; слизький жир лиснів на кінці; щось жовтогаряче прилипло до щербини.

– Що се ти робиш? – спитав удруге Грицько.

– Хіба не бач? – одказав понуро Василь і шпигонув ножиком у обрубий край хвоста; гострий його кінчик замотався-затіпався.

І Грицько, і Івась разом струснулись, сплюнули.

– Господи! і бадляється… Ящірку ріже-ріже, а там і хліб буде різати, – промовив Івась.

– То що? Він же витреться, – спокійно відказав Василь.

Хлопці знову сплюнули.

– А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уляглися, мов квіточки, – казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.

Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, виглядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.

– Ходімо, Іване, хай йому біс! – сказав Грицько, ще раз сплюнувши. – Ми прийшли за ним, його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.

Грицько пішов. Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє – довбавсь.

– Та покинь, Василю! – сказав Івась.

– А ти чого пристав? – скрикнув Василь. – Той пішов, іди і ти за ним! – Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.

– Не займай його, Іване, – гукнув з-за чорнобилі Грицько, – іди сюди. Ти ж бач, який він розумний та письменний, – ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить. – І Грицько уїдливо зареготався.

– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене, – покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі світили, як у кота, горіли аж зеленим огнем.

– Чого ви до мене прийшли? – скрикнув він. – Кликав я вас? Ви там собі що не робили – я не йшов підглядати, не мішайтеся і до мене!

Івась порвався не йти, а бігти – такий грізний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.

– Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж та ще й матері на борщ понеси – подякує! – кричав на бігу Грицько.

Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.

– Проклятий москальчук! – жалівся він Івасеві. – Не одхилися я – мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! – і він посварився кулаком.

– Що ти йому зробиш, такому здоровкові? – сказав Івась.

– Хто здоровий? Він? – скрикнув Грицько. – Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, – украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам, то так накладе йому боки, що тільки держись!

– Чуєш, – помовчавши, почав знову Грицько, – коли будемо гнати до водопою – не жени його ні овець, ні теляти. Коли ж так, хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати…

– Мені, Грицьку, вже їсти хочеться, – сказав Івась і напрямився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.

– Давай усю тараню поїмо, – сказав Грицько, – йому нічого не зоставимо.

– Нехай йому з його таранею, – одказав Івась.

– Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! – Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг переховувати торбу.

Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні – видно, намірявся занести аж в осоку до озера – та роздумав.

– Годі тобі носитись з нею, іди вже їсти! – гукнув на його Івась.

Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не гріло – палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося: та й душно ж як! Справді було душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, нігде голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'ялена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніякого гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця – зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного бичка – Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару, – повкладалися прямо на траві, на сонці. Їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тільки трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув, Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василеві: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили, – думав він, – я йому не сим, то другим віддячу!»