Повія - Мирний Панас - Страница 8

Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» – шепче сама собi Прiська.

Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа – i плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. За Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi – i невеселi полягали спати.

Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися – такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi – радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?

– Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, – сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.

– А менi про те й байдуже, – одказала Христя.

– От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! – скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.

– Здоровi! З празником! – привiтався вiн, пiдходячи до гурту.

– Здоровi! – одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…

– Отак обiйди хлопця та й води його за собою! – сказала низенька таранкувата Педоря.

– Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! – одказала Горпина. – Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.

– Що ви тут про мене мелете? – обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

– Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, – Засмiялася Горпина.

– Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, – одказала понуро Христя.

– Дрiк такий нападе!.. – жартує Горпина. – От коли б та на всiх хлопцiв разом.

– То що б було? – хтось обiзвався.

– Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, – пригадує Горпина. – А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним – навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.

– Богу моляться?.. – хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

– Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, – хтось придержує.

– Та батюшка – то нiчого. А як старий дяк почує, – каже Горпина, – та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає – меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.

– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська – за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає – тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене – простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

«Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi. – А тут нi щастя, нi здоров'я…»

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, – так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те – хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди – i їй знову сумно. «Господи! хоч би день минав скорiше!» – скаржиться вона, iдучи у хату.

Надвечiр Горпина забiгла по Христю.

– Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!

– Куди се? – пита Прiська.

– Колядувати, мамо.

– Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…

– Тiточко, голубочко, – заторохтiла та. – Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:

– Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли – побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.

Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. «Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися», – думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.

– Здрастуйте, тiтко! – гукнула вона на Прiську. – Вийшли провiтритися?

– Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.

– Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. «Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?» – усе допитується.