Захребетник - Олди Генри Лайон - Страница 4

Так і проциндриш увесь свій вік, сунувши троянду за вухо.

Ні тобі солоного поту, ні пальця, необачно відтятого сокирою, ні докорів дружини, ні плачу малих дітей, ні болю в спині, ні безсоння, ні безкінечного зведення кінців з кінцями, ні чесної вбогості на старість, ні спільної могили, залитої вапном…

Жах!

А що вдієш?! – іноді доводиться й відпочивати, хай йому грець…

От і Джеймс Рівердейл із усією відповідальністю ринувся в запашну купіль кайфу. Він затесався в юрбу цінителів біля будинку суду, близько години милувався дервішемкрутьком. Коли Джеймс підійшов, дервіш уже крутився; коли відходив, той іще крутився. Схоже, до єднання з Абсолютом дервішу залишалося років двадцять. Поли одягу святої людини кружляли з механічною рівномірністю, повстяна шапка стояла сторчма.

На шапці сидів голуб і чистив дзьобом пір’я.

На декого з глядачів це видовище почало навіювати гіпнотичний транс, – вони розповідали сусідам соромітні історії зі свого дитинства й благали простити гріхи. Таких били ціпками й проганяли геть.

Із веранди духана «Сльози ґуля» Джеймс якийсь час видивлявся на палац Саліма I, замолоду – погонича мулів, на старості – застрашника Всесвіту й засновника баданденської тиранії. Палац цього року почали реставрувати, і на стінах метушилися люди з інструментами.

Користі від їхніх дій на позір не було видно.

Послухавши рекомендації балакучого духанника, молодик змінив звичні правила й замість кебабів почастувався пловом із зернятками граната, смаженим тельбухом та вогненногострою кюфтою з горохом. Трапезу Джеймс запивав крижаним джаджиком – підсоленим кисляком, куди кухар дрібно накришив огірків, часнику, фенхелю, чебрецю і м’яти.

Потім розкинувся на килимі, що покривав нари, і дві години дрімав.

Снилися ратні подвиги.

Багато.

Прокинувшись, він спустився до набережної, де царював старецьмакамбер, оповідач шахрайських побрехеньокмакам. Навколо старця ойкали та реготали слухачі, здебільшого приїжджі.

– Перекинув я чашу дрімоти, їхав я по горах і драговинах, на киті плив по морю, на орлові ширяв у піднебессі, – торохтів макамбер без угаву, – почорнілий від горя, заклопотаний хлібом насущним…

Джеймс не без задоволення вислухав історію про хитромудрого злодія та трьох красунь, про хитромудрого злодія та пекаря, про султана Цимаха та хитромудрого злодія, а також про вісьмох хитромудрих крадіїв, що похвалялися своїми подвигами в темниці. Наприкінці останньої маками він піймав за руку юного кишенькового злодюжку, судячи із зовнішності, онука самого макамбера, насолодився його благаннями, заримованими в стилі «луби», і відпустив.

Слухачі плескали в долоні, схвалюючи його доброту.

А старецьоповідач склав експромт про хитромудрого злодія та шляхетного героя.

Настав вечір. Срібний шейхмісяць виплив над Баданденом серед вірних мюридівзірок. Пахощі квітів надвечір’я підсилились і лоскотали ніздрі. Служники з жердинами бігали від ліхтаря до ліхтаря; носії халви сипіли зірваними голосами, розпродуючи залишки товару.

На площі Щирої Спокути навколо ешафота, де вдень відбувалися публічні страти, діти співали й водили танок.

Спустившись у портову частину міста, Джеймс відвідав харчевню «Осел і троянда», за якою водилася погана слава. Там він ситно повечеряв, потай очікуючи пригод, але не дочекався, тож попростував у квартал Шовкових Вій, до салону Берберіханум.

Неподалік од кварталу бродили нічні сторожі з калаталами, маракасами й кастаньєтами і здіймали страшенний галас. Кожні дві хвилини вони сповіщали басом, якому позаздрив би заклопотаний продовженням роду ішак:

– Спіть, жителі славного Бадандена! У місті все спокійно!

На думку Джеймса, спати за таких умов міг хіба мрець, та й то не всякий. Але поблизу Ахметового пансіонату сторожі, на щастя, не бродили. А тут – нехай кричать. Робота важка й шкідлива: он, на вусатого горланя вже вихлюпнули горщик помий, бородатому скинули на голову кішку, лисого затягли в підворіття, здерли чалму та, здається, лупцюють…

А потерпілі на бойовому посту знай покрикували:

– Спіть, мешканці славного Бадандена!

– Спіть, кому сказано!

– На добраніч!

Помешкання для приїжджих у цьому районі коштувало разів у п’ятеро дорожче, ніж на околицях. Напевно, через неповторний місцевий колорит.

Дорогою до салону Берберіханум Джеймс заздалегідь смакував тамтешні втіхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навіть більше. Якщо вірити Ахметові, колись салон був гаремом поета Мушріфи Хаммарі, улюбленця візира Назима Справедливого. Бажаючи підлеститися до всемогутнього візира, всякий прохач спершу дарував поетові гарну невільницю, навчену різноманітних мистецтв: грі на лютні й чанзі, співу, танцям, а також умінню вести втішні бесіди.

Але одного разу поет помер від чорної заздрості, почувши «Касиду сяйва» альСамеді, а візира зарізав хтось із прохачів, розлючений славнозвісною Назимовою справедливістю, – тож гарем залишився без чоловіка й заступника.

Становище врятувала головна дружина на ймення Берберіханум. Жінка діяльна й заповзятлива, вона змастила рипучі колеса влади медом хабарів – і під її керівництвом учорашній гарем перетворився на салон та одержав ліцензію на проведення розважальних симпозіумів. Для особливо «просунутих» гостей при вході до салону встановили дві меморіальні статуї – поета Мушріфи та візира Назима. За окрему плату живописецьпортретист міг зобразити охочих у обіймах великих людей минулого.

Невдовзі салон зажив слави.

Модний він і донині.

Згадуючи минулі візити до Берберіханум і злегка шаріючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальників. Уже від рогу він заходився лічити кроки – знічев’я, щоб на хвилинку відволікти увагу від приємних, але доволі пікантних спогадів. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинікові, позбавленому ідеалів, червоніти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Ніщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…

Сто двадцять чотири.

– Радий знову бачити вас, пане!

Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зі зброярської крамниці. По правді кажучи, хлопець устиг забути про той інцидент. І, на відміну від рябого, не надто зрадів зустрічі.

– Добрий вечір, пане! Вибачте, я поспішаю…

Рябий неприємно посміхнувся:

– А я, знаєте, нікуди не кваплюся. І вам не раджу.

Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посаджені очі тьмяно блищали, як у клієнтів опіумної курильні. Бруківка при світлі місяця блищала так само, підсилюючи непереборну відразу, що без причини спалахнула у Джеймсовій душі.

– Що вам треба, пане?

– Мені? Власне, дрібниця.

– Яка?

– Я бажаю, щоб ви ще раз показали мені ваш чудесний прийом.

– Саме зараз?

– Саме зараз. Ані хвилиною пізніше.

– А якщо я не бажаю?

– Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний.

Рябий відверто провокує сварку, – це без сумніву.

– Пане, ваша наполегливість мене стомлює, – Джеймс намагався говорити спокійно й доброзичливо. Всетаки крах ідеалів дечого навчив молодика. – Якщо вам запраглося схрестити із мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень – там, де ви запропонуєте. А тепер дайте мені пройти.

Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесі шпаги, а поза ясно виказувала готовність вихопити зброю будьякої миті. Поведінку настирливого любителя «свинячих мечів» можна було витлумачити в одинєдиний спосіб.

– Ви – найманий убивця? Професійний браво?

Запитуючи це, Джеймс посміхався.

Терплячість не значилася серед достоїнств колишнього ідеаліста.

– Ні.

– Грабіжник?

– Ні.

– Просто забіяка?

– Ні.

– Дурень?

– Навряд.

– Дуже добре.

– Чому ж це добре? – уперше стриманість рябого дала тріщину. Зпід нахабної маски визирнуло здивування, немов злодій ізза рогу сплячого будинку. – Що ви бачите тут хорошого?