Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 6

Та раптом за стіною почався якийсь дивний рух, гавкнув кілька разів бульдог, потім рявкнув Стрельцов:

— Що таке? Куди це ваш пес побіг? Чого він гарчить?

— Мої собаки дурно не гарчать! — крикнув Шпиг. — У Медвідька спитайте.

— То відомий собачник! — підтвердив поліцейський. — Куди він погнав, Шпиг?

— Яка різниця! Він щось знає! За ним! Вікно! — крикнув детектив.

Юрко напружився.

— Що? Яке вікно, пане Шпиг? — не зрозумів Стрельцов.

— Хіба я сказав вікно? Де вікно, яке вікно? — голос Шпига звучав здивовано, й це було дуже природно. — Я кажу — воно! Це воно, пес кудись нас веде! За ним, бігом, зараз побачимо!

Тупіт багатьох ніг — чоловіки залишили сусідню кімнату.

А Юрко чудово все зрозумів. Знав, на що вказав йому відставний міліціонер. Вікно було в хлопця за спиною. Вислизнувши з-під ліжка, він зрозу

мів, що досвідчений

детектив помітив ще раніше шиби на вікні не було, гуляли протяги. Дорослий не пролізе, а учень восьмого класу, ще й не найбільший — запросто.

Спершу ранець полетів.

За ним — власник вужем ковзнув.

У падінні кепка впала з голови, та Юрко вже не думав про головний убір — підхопивши речі дременув навпростець дворами, крізь найближчу дірку в паркані. Чомусь чекав за собою погоні, думав — почули, помітили. Проте все було спокійно, і, давши гака та вибігши на Андріївську, але вже з іншого боку, гімназист перевів подих, відсапався і аж перехрестився.

Пронесло. Вирвався. Викрутився.

Без кепки, щоправда. Нічого, доведеться придумати якусь історію. На цій думці біля Юрка раптом вигулькнув з кущів бульдосик.

Із загубленим кашкетом у міцних зубах.

Теж викрутився. Так само всіх перехитрив.

Ох ти ж собацюра!

Розділ шостий

Тут родина гімназиста дізнається, як звати її нового несподіваного члена

Знав Юрко, як зустрінуть удома його нового друга.

Тож не здивувався, коли мама трохи театрально сплеснула руками й запитала, чи воно не голодне, а тато попередив, аби пес не гриз його черевиків, інакше бульдосик вилетить разом із попсованими черевиками на смітник. Потім зсунув окуляри на ніс, глянувши на прибульця з-під скелець і запитав найголовніше:

— Його ж якось звуть?

Юрко вкотре за день розгубився. Придумав цілу історію про свою зустріч з бульдогом. Ішов додому вгору Андріївським узвозом, бо в метро з собакою не пустять, навіть якби була на повідку і з намордником. Спинявся кілька разів, переводячи подих і закріплюючи вигадане в пам'яті. Все передбачив, окрім такого простого. Тож, вибитий батьком з колії, не сказав — мекнув тихенько:

— Не-е знаю...

— Тоді як ми будемо його кликати? Жива істота мусить мати ім’я, — мовив Іван Станіславович, упираючись плечем в одвірок.

— Дружок, — посміхнулася мама. — Або Шарик.

— Не смішно, — огризнувся Юрко.

— Отут ти маєш рацію, — охоче погодився тато, кивком запрошуючи маму в свідки. — Скажіть, Раїсо Лук’янівно.

— І скажу, — мама так само здивувала, бо не часто погоджувалася з чоловіком. Хоча після тривалих суперечок, які велися надто голосно, лишала таки за ним право останнього слова. — Голодний пес, тим більше породистий, та ще й невідомо, як кликати, — це справді невесело.

— О! — Іван Станіславович клацнув тонкими пальцями, він часто так робив, коли наближався, на його думку, до самої суті справи. — Дуже правильні спостереження, Раїсо. Наш гість найперше — породистий. У Києві зараз повно бродячих собак, усі газети про це пишуть. Я навіть склав пожертву товариству, яке рятує їх на вулицях від гицлів. Але ж, Юрію, — тато називав сина на повне ім’я відтоді, як той пішов у перший клас гімназії, — бульдоги, якщо не помиляюся, англійські, просто так вулицями не вештаються. У нього є хазяїн.

— А нашийника нема, — додала мама.

Увесь цей час бульдосик сидів на задніх лапах і крутив короткою шиєю, щоразу переводячи погляд на того, хто говорив про нього.

— Тим більше, — тато кивнув, погоджуючись із мамою. — Все це, дорога моя родино, наводить на не надто втішні висновки. Собака не втік від господарів. Бо нашийник він мав, це видно за смужкою на загривку. Але ж сам він не міг його зняти.

— Лапи закороткі, — пожартувала мама.

— Не смішно, кажу, — знову буркнув Юрко.

— Печально, — погодився тато. — Те, що пес без нашийника, наштовхує на ще сумніші роздуми. Нашийники не крадуть, хіба що вони оздоблені коштовностями. Отже, викинув його той, хто викинув собаку з дому на вулицю. Щоб не знайшли господаря. Ось чому нема в цій пригоді нічого смішного, — і аж тепер не стримався: — Не пожаліла якась скотиняка такого пса!

Інженер Туряниця не завжди давав волю словам у присутності всієї родини.

І

стало ясно: голову сімейства те, що трапилося, справді обурило. Юрко побачив у цьому добрий знак: батько може дозволити лишити бульдога. Адже гімназистові давно кортіло мати собаку, проте все впиралося в татову до них неприязнь. Але батько, мовби прочитавши його думки, перекреслив усі сподівання.

— У нас бульдог жити все одно не зможе. Ви ж знаєте, що я не собачник і всі вони на мене гавкають.

Пес напевне розумів людську мову. Бо як інакше пояснити, що він підняв кругленький куцохвостий зад, став на чотири кривенькі лапи, подріботів до господаря дому і тицьнувся носом йому в ногу. Інженер здригнувся, зойкнув і трохи відскочив. Та бульдог не посунув за ним і не виявляв ніякої агресії. Навіть не загарчав і не гавкнув. Знову сів, але в усіх на виду, й терпляче почав чекати вирішення своєї долі.

— Тату! — вигукнув Юрко.

— Що — тату? — буркнув той. — Та добре, добре, нехай лишається, куди ж його дівати...

— Тату! — Юрко вже не приховував радості.

— Спокійно, кажу. Житиме в нас, доки не знайду його справжнього хазяїна.

Наперед виступила мама.

— Іване, отут ти не правий! Сам щойно назвав його скотинякою.

— Кого?

— Хазяїна цього симпатичного песика!

— Не плутай мене, Раїсо, — інженер Туряниця помахав пальцем перед собою. — Той, хто викинув породистого собаку на вулицю, може й не бути його справжнім хазяїном. Англійський джентльмен лишиться тут, поки...

Раптом він замовк, а всі інші завмерли. Бо бульдог стрепенувся, знову став на рівні ноги, глянув на тата і вже впевненіше, ніж раніше, посунув до нього. Не ластився, не намагався сподобатись. А спокійно, сповнений власної гідності, як справжній британський аристократ, примостився поруч, навіть гавкнув, що цілком могло означати спосіб привітання.

— Чого це він? — здивувався хлопець. — Тату, а він тебе за свого визнав.

— Нічого не розумію, — розвів руками батько, зиркнувши на бульдога з висоти свого зросту, притримуючи окуляри. — Приблуда наче все життя мене знає.

І тут нарешті Юрка осяяло.

— Тату, ти назвав його на ім’я! Він почув — тому й визнав.

— Та нічого я такого не казав! — вигукнув інженер Туряниця. — Ні про Бобика, ні про Дружка, ні про Шарика.

— Та ні! — тупнув ногою Юрко. — Де ти бачив джентльмена на ім’я Бобик?

Після цих слів бульдог подріботів через увесь передпокій до нього, ткнувся пласкою мордою в черевик, присів поруч, остаточно визнаючи ще одного друга.

— Джентльмен! — крикнув Юрко.

— Гав-гав! — озвався пес.

—

Джентльмен! — сплеснула в долоні мама.

— Гав! — познайомився бульдог і з нею.

— Ти ба! Справжній джентльмен! — підхопив Юрко.

— Гав-гав-гав! — вкотре відрекомендувався бульдог.

Інженер Туряниця із задоволеним виглядом схрестив руки на грудях.

— Уже краще. Нашого гостя, Раїсо, таки слід нагодувати. Але це нічого не змінює. Знайдеться хазяїн — доведеться прощатися. Ми ж не крадемо чужих собак, Юрію.

Хлопець слухняно мовчав, лише киваючи у відповідь. А тато, ідучи до свого кабінету, кинув на ходу:

— Тим паче — справжніх англійських джентльменів.

Розділ сьомий

Тут дізнаємося, чий бульдог, але від того нікому не стане легше

Недовго тішився Юрко — все скінчилося для нього навіть швидше, ніж сподівався.