Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 19

— Це ти граєшся, Турянице? Перевіряєш мене?

— Можна й так сказати, — кивнув Юрко. — Ти приніс сюди гроші, бо злякався погроз Чорної Руки?

— А ти б не злякався!

— Заспокойся, я теж зловився на його гачок.

— Чекай... То Чорна Рука — не ти?

— І не ти, — визнав Юрко. — Я б на твоєму місці вчинив так само. Власне, я вже був на твоєму місці.

— Нічого не розумію.

— Я теж. Все набагато простіше, ніж я припускав. Не врахував, що, отримавши записку з погрозами й вимогами від Чорної Руки, кожен після останніх подій злякається погроз і виконає вимоги.

— Це мої останні гроші, — бовкнув Гліб. — По дрібці збирав, потім обміняв на крупні купюри. Мені батьки не так багато дають. Ще й на собі економлю.

— Знайома історія, — кивнув Юрко, вирішивши при цьому не додавати: він, на відміну від Стороженка, на різні дурниці не витрачається.

Навіть соромно стало, що звав його щурякою.

Може, він і є таким, за суттю своєю, але саме зараз товариша стало шкода.

— Давай усе з самого початку, — сказав Юрко. — Ти отримав дві записки за підписом Чорної Руки. Одну, сьогодні, підклав тобі я. А раніше — хто?

— Не знаю.

— А коли й де це сталося, теж не знаєш?

— У класі.

— Точно? Добре подумай.

— Та я й без тебе увесь час про це думаю!

Отже, зробив подумки висновок Юрко, коло підозрюваних не змінилося. Брати на замітку доведеться всіх, хто вчиться з ними в одному класі.

Або...

Майнула якась дуже вчасна й потрібна думка, та не встиг Юрко її зачепити — вилетіла, бо Гліб збив, повівши своє:

— Не розумію, чому саме мені підкинули? Хіба я збирався стукати Блосі чи Андронакі? Гарно ж ви всі про мене думаєте!

— Ну, знаєш! — розвів Юрко руками. — То вже ти сам так себе поставив. Приводи такі давав. Стеж іноді за собою.

— А ти, Турянице, мене не виховуй! — огризнувся Гліб. — Розумників кругом багацько розвелося! Не хочу більше про це говорити! Жарти в тебе такі? Погані жарти!

— Та ясно, що недобрі, — мовив Юрко, куснув нижню губу, пошкріб потилицю. — Ти... Стороженко... той... Ну, не той... Вибач, словом. На!

Юрко простяг йому руку долонею догори. Трохи повагавшись, Гліб потиснув її.

— Для чого ти так? — поцікавився, вже заспокоївшись.

— Є одна задумка.

— Граєшся?

— Це не іграшки. Даруй, але більше нічого сказати не можу. Не моя таємниця, не маю права.

— І слава Богу, що не знатиму чужих таємниць! — буркнув той. — Менше знаєш, кажуть, міцніше спиш.

Ось тепер Юрко зловив потрібну думку. Стороженко сам збив з неї, і сам на неї знову наштовхнув.

— Правильно кажуть, — погодився. — І знаєш, Глібе... Йди собі з миром. Так теж кажуть. І про це наше непорозуміння не кажи нікому. Заодно побачимо, чи ти справді вмієш тримати язика за зубами.

— Дуже треба, — надувся Стороженко.

Проте ані злості, ані великої образи він уже не випромінював. Напинався задля порядку, аби його слово таки лишилося останнім. Більше говорити обом гімназистам не було про що, і Гліб посунув крізь кущі назад. Юрко ще постояв, дослухаючись до криків зі спортзалу. Нарешті, зібравши думки докупи й оформивши їх у нові здогади, вже певніші, гімназист і собі подався на вихід.

Удома, як і збирався, поговорив з татом. Інженер Туряниця здивувався, чому раптом сина зацікавило саме це. Придумане Юрком на ходу пояснення його цілком задовольнило. Тож інженер озброївся для наочності товстою книгою зі своєї бібліотеки й провів гімназистові дещо задовгий, але місткий історичний екскурс. Подякувавши, Юрко перевів розмову на іншу тему, бо читав — так краще заплутувати. Нічого лихого не замислив, проте вирішив цього разу відволікти батька, переключити його увагу на щось нове й на цьому лишити.

А потім час знову потягся дуже повільно, аж доки настала умовлена година і Юрко зібрався гуляти з Джентльменом.

Назар Шпиг чекав цього разу не в дворі. Прогулювався по вулиці, зовнішності не міняв, та все одно здивував: теж тримав на повідку собаку. І хоч було темно, гімназист тут же впізнав цю таксу, до якої радо, як до старої знайомої, кинувся бульдог.

— Вчора в парку! — вигукнув Юрко замість привітання. — Товстий! З вусами й люлькою! То були ви!

— Не такий уже й товстий, — мовив Шпиг. - Я взагалі не надто вдоволений тим своїм виглядом. Чортзна-що, а не маскування. Якби ти придивився уважніше, то помітив би: я був не однаково товстий з різних боків. Колись краще вдавалося.

— І наче вищий, чи ні?

— Отут вгадав. Є таке спеціальне взуття, один тип з Куренівки насобачився робити.

— Ви там, у парку, за мною стежили?

— Теж мені, пуп Землі. Без тебе роботи до чорта, — відставний поліцейський смикнув себе за вус. — Навпаки, Івановичу, ти мене вчора трохи налякав. Думав, упізнаєш, заговориш, і все моє маскування котові під хвіст.

— Такса ваша?

— Позичив для такої справи па кілька днів. Жаль віддавати, бо прив’язався. Тому й мушу.

— Що значить — жаль, але мушу?

— Не в жалю справа, — пояснив Шпиг тоном наставника. — Мені з моєю роботою ні до чого й ні до кого прив’язуватися не можна. Слабких місць у нашого брата не повинно бути. Бо хтось раптом візьме й за те місце боляче придушить.

Тоді, Івановичу, на всій моїй праці можна ставити хрест.

— Виходить, у вас зовсім немає друзів? А дружина, діти?

— Забагато запитань, — відрізав Назар Захарович, даючи зрозуміти, що ця тема небажана й закрита, хоч Юрко вважав: детектив сам її порушив. — Краще звітуй, що вдалося зробити тобі.

Чоловік і хлопчик рушили освітленою вулицею вниз у бік вокзалу. їхні собаки бігли поруч, теж, вочевидь, були зайняті незрозумілими перехожим собачими розмовами. Юрко розказав Шпигові все докладно, окремі деталі повторюючи кілька разів, і потім зупинився на нових здогадах. Відставний міліціонер не перебивав, слухав уважно, кивав, гмикав, сіпнув край вуса кілька разів, а коли Юрко замовк, підсумував:

— Нам би з тобою, Івановичу, якийсь постійний зв’язок налагодити. Бо бачу, без мене не обійдеться. А я, сам розумієш, особа дуже зацікавлена. Тож маю бути поруч, щойно виникне критична ситуація, щоб не сталося якоїсь чортівні.

— Шерлок Холмс телеграми давав, — бовкнув Юрко. — Я можу дзвонити, есемески писати. Можемо по Інтернету, електронна пошта...

— Та ну тебе з твоїм Холмсом! — буркнув Шпиг роздратовано. — А розмови наші легко можуть підслухати. Сам знаєш, яка публіка проти нас грає. Листи так само читатимуть, пошту зламують, то давно відомо.

— Ми придумаємо свій шифр! — Юрко не здавався.

— А що, як забудемо чи не так один одного зрозуміємо? Ні, не піде. Будемо, як колись за часів, коли навіть телефони не в усіх були. На Ярославовому Валу є бар, такий, в ірландському стилі. Хоч не можна підліткам по барах, але ж ти там нічого не питимеш. Хіба що сік чи поїсти чогось. Ну, а я туди щодня заходжу. Бармен Савка — моя людина, давно вже. Ти його впізнаєш, він клаповухий, найзнаменитіші вуха серед усіх київських барменів. Напишеш записку, принесеш, віддаси йому. Савка далі знає, що і як робити. Годиться?

— Може бути. Це й від гімназії моєї по дорозі, вийду на метро «Золоті ворота».

— Я так і зметикував. Домовились, — Шпиг поклав руку Юркові на плече і ледь стиснув. — Слухай, Івановичу, ти, бачу, меткий хлопчина, толковий, грамотний. Мислиш правильно. Маєш доступ туди, куди я не маю і навряд чи й матиму. Знайди мені цю вашу Чорну Руку. Бо погубимо хорошу людину.

Юрка через ту руку немов струмом пронизало.

Вперше почув, як здригається голос дорослого, бувалого в бувальцях чоловіка.

— Ми вирахуємо його, пане Шпигу! — промовив він гаряче, ніби клятву давав. — Я знайду, обов’язково. Ми вже склали план, усе придумали. Цього разу не повинно зірватися. Вже не помилюся.

— Та хотілося б.

Дійшовши до рогу, чоловік і хлопчик потисли один одному руки і розійшлися кожен у свій бік.

Перед сном Юрко повторив бульдогові новий план, переконуючи таким чином самого себе, що все спрацює. І довго не міг заснути через тривожні відчуття. Тож не виспався, чого вояк перед битвою дозволяти собі не має права.