Выбери любимый жанр

Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 12


Изменить размер шрифта:

12

— Тікаймо! — коротко й тихо звелів Мартишок, найбільш чутливий до небезпеки.

Гімназисти, не змовляючись, сипонули надвір, мов налякана зграйка сірих київських горобців. Добре, хоч речі мали при собі заздалегідь. Вибігши, поспішили кожен у свій бік, не озираючись і не прощаючись.

Проскочивши квартал і завернувши до метро, Юрко трохи стишив біг, віддихався, потім зупинився. Побачив хрести — тут поряд недавно звели храм.

Ліва рука сама здерла кашкета. Правою хлопець перехрестився на церковні бані раз, потім — другий, третій, самими губами шепочучи «Отче наш» — єдину молитву, яку знав напам’ять. Загадав собі за звичкою: прокаже тричі, не запнувшись, — усе скінчиться добре. Так і стояв, і проказував подумки, аж доки все вийшло. Не зважав на перехожих, що кидали здивовані погляди на побожного підлітка. Потому зітхнув полегшено, рушив додому, ще встиг купити кісток та м’ясних обрізків для Джентльмена.

День завершився спокійно, і Юрко, засинаючи під звичне вже похропування бульдога, вирішив: перебільшили вони небезпеку, накрутили себе. Обійдеться.

Але зранку, переступивши поріг гімназії, зрозумів: дзуськи. Нічого не обійшлося, все лише починається, й невідомо, яким буде фінал.

Всіх, крім молодших, чергові відразу попросили йти в актовий зал. Керував процесом особисто директор, огрядний учитель англійської Марко Іванович Андронакі, виходець із одеських греків, через куцу борідку охрещений Цапом. А в залі вже метушилися вчителі, і найбільше — пані Блоховська. Вигляд її не віщував нічого доброго.

Приєднавшись до своїх і примостившись поруч з Мартиненком, незвично тихим сьогодні, Юрко покрутив головою й переконався: тут зібрали тільки середні та старші класи, тобто тих, хто теоретично мав доступ до комп’ютерного класу. Ніхто не галасував, і загальна тривожна мовчанка лише підсилювала напруження.

Подібного за увесь час навчання Юрко жодного разу не бачив. І жодних сумнівів у причині цього ранкового зібрання не мав. Але те, що відбувалося, також давало й певну надію. Якби Стороженко не витримав і пожалівся, то Голіцина і всіх, хто був присутній під час нищення дорогого майна, одразу завели б у директорський кабінет, або з самого ранку повідомили б їхнім батькам.

Отже, вирішив Юрко, нічого поки не сталося. Дивно, що Стороженко досі нікого не виказав. Отже, заслуговує, попри все, на кращу думку, ніж про нього мали в класі дотепер. Треба, мабуть, замиритися з Глібом, коли все це вляжеться.

Швидше б уляглося.

Тим часом зібралися вже всі. Блоховська нервово покрикувала на гімназистів. Вийшов і директор, наглухо застебнувши піджак. Став перед усіма, заклавши руки за спину. І почав:

— Товариство! Учора в нашій гімназії сталася прикра подія. Зірвано дуже важливий міжнародний захід, який мав підтвердити імідж Першої зразкової як найкращого навчального закладу Києва. Незалежно від того, як усе закінчиться, вона тривалий час лежатиме чорного плямою на нашій репутації. Дехто вже знає, що трапилось, — Андронакі обвів важким поглядом гімназистів, ні на кому його не зупиняючи. — Підніміть руки, хто знає.

Хитрий хід. Юрко оцінив: варто йому, Мартиненку чи Голіцину подати знак, відразу стане ясно, хто з учнів може бути свідком чи навіть учасником подій. Грубувато, проте за певних обставин може спрацювати.

Юрко стис кулаки і напружився, щоб не зиркнути у бік товаришів. Адже директор цілком здатен пильнувати поведінку підопічних. За щось підозріле зачепиться оком — і крапка.

Та ніхто не виказав себе ані словом, ні жестом, ані подихом.

Андронакі тим часом повів далі:

— Гаразд, я поясню. Було розбито великий монітор у комп’ютерному класі. Він коштовний сам по собі. Але повторюся: найприкріше, що зірвано конференцію за участі наших друзів з Європи. Ми її перенесемо, хоч тепер доведеться додатково узгоджувати час і наново готуватися. Зараз я говорю не лише від свого імені, а й висловлюю думку всього колективу педагогів. Тих, хто зважився на ганебний вчинок, буде виключено. їхні батьки заплатять за нове обладнання. Також покарають усіх старшокласників: допуск до комп’ютерів заборонено до кінця року. Але є й інше рішення. — Андронакі зволожив язиком губи. — Зараз ви підете по своїх класах. Уроки почнуться за розкладом. Однак до кінця навчання з класів ніхто не вийде. Виняток — звісно, вбиральня. Ті, хто ітиме туди, матиме шанс зайти до мене чи до свого класного керівника і назвати ім’я чи імена порушників, або самому зізнатися. Того, хто наважиться на цей вчинок, ніхто з вас не знатиме. Це теж наше рішення, і воно полегшить щире зізнання. Покарають лише винних.

Теж хитро, подумав Юрко. Мало кому припече. Доведеться підозрювати зрадника в кожному, кому захочеться вийти з класу до туалету. А в підсумку всі почнуть підозрювати всіх.

— Якщо ж до кінця навчального дня нам це допоможе ніхто з вас, ми будемо змушені тримати вас у класі доти, доки не дізнаємось імені порушника. Ваших батьків буде попереджено. Подібні дізнання і взагалі, такі дії, передбачені статутом Першої зразкової. Всі ви знаєте: ми практикуємо старі традиції. Вони не завжди добрі. Але — так у нас заведено.

Отак, подумав Юрко, непросто буде, ох, непросто.

Розділ дванадцятий

Тут допомога приходить звідти, звідки її не чекали

Подальша дійсність виявилася гіршою, ніж він припустив.

Гімназистів повернули до класів, і уроки того дня давалися дуже важко. Вчителі трималися напружено, і хоч ніхто й словом не обмовився про те, що трапилось, але всі все розуміли.

Та найгірше було, коли комусь кортіло вийти. Такого проводжали, мов справжнього зрадника, і це не перебільшення: щойно настала Юркова черга проситися за малим, відчув на потилиці колючі погляди десятків пар очей.

Проте коли вийшов і повернувся Стороженко, не дивлячись пі на кого, все лишилося, як було. Пролунав останній дзвоник, ззовні почулося тупотіння багатьох ніг, невдовзі усі молодші розбіглися. їхній клас лишився за своїми партами. Всі сиділи рівно, склавши руки перед собою. Знали: Андронакі вирішив іти на принцип, лишивши після уроків усі середні та старші класи. І дівчат, і хлопців.

Підозрювалися всі.

Починалося найгірше.

Лунку тишу порушила насуплена пані Блоховська. Класна керівничка стала у проході, обмацала кожного поглядом. Потім щільно причинила двері і пройшлася перед класом. Дуже нервувала і не приховувала цього.

— Ви підвели мене, — мовила Блоха. — І свою гімназію. Впертою грою в мовчанку ви покриваєте порушників і занурюєте всіх у ще більшу ганьбу. Даю годину, щоб той з вас, хто має совість і сміливість, вийшов до дошки і зізнався.

З цими словами пані Блоховська вмостилася на стільці, розкрила якусь англійську книжку і вдала, що занурилася в читання.

Година спливла

у

цвинтарній тиші. Гучно ляснувши книжкою об край столу, класна керівничка підвелася. Сказала першому, хто трапив на очі:

— Встань, будь ласка.

З-за парти повільно підвівся Коля Моховий. Жестом підкликавши його до себе, Блоха виклала на стіл стосик чистого паперу.

— Роздай кожному, — звеліла вона. — Не підписуйтесь. Напишіть ім’я хоча б одного з тих, хто винен чи бодай знає винних. Якщо, звісно, знаєте. Якщо не знаєте, так і напишіть: не знаю. Даю ще такий шанс завершити усе це, розійтися і зберегти обличчя. У вас п’ятнадцять хвилин.

Блоха показала свій годинник, постукавши по циферблату. Постояла хвильку обличчям до класу, і відвернулася, зчепивши пальці за спиною.

Моховий слухняно роздав аркуші паперу. Час знову потягнувся повільними краплями. Юрко був серед тих, хто майже не думав: відразу вивів «не знаю», перечитав по буквах і поніс записку до столу. Зіткнувся зі Стороженком, той підходив з протилежного боку. Поклавши свою записку, відсмикнув руку, ніби папірець був гарячий. Схрестився поглядом із Юрком, і тут же відвів його, зародивши в того погані передчуття. Закортіло схопити Глібів папірчик і, не читаючи, розірвати. Чи проковтнути, все одно Блоха не побачить. Та хлопець стримався і повернувся на своє місце.

12
Перейти на страницу:
Мир литературы