Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 32
- Предыдущая
- 32/34
- Следующая
І, зараз за тим, другий невідзнятий кадр стоїть у мене в пам'яті — то, здається, тієї самої доби було, чи вже наступної, ніч і день — усе позливалось, бо й спали ми всі в той перший тиждень бозна-коли й бозна-як, — яскраво освітлене, повне народу підмайданне бістро, куди ми, відзнявши всі касети, що в нас були, о четвертій над раном, подубілі, ввалилися відтанути, кельнерка, теж напівпритомне нам осміхаючись, сказала — хлопці, вже нічого нема, тільки зелений чай остався, я вам безплатно наллю, будете? — і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери-спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заградотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, — і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався як вимкнений, там-таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, — коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, і я дивився на лискучу брунатну поверхню стільниці, на волохату помаранчеву пляму кашне й білу чашку зі світляним на ній бліком, ніби сам був одночасно і чашкою, і бліком, і кашне, і кожним з людей у бістро, і всіма ними нараз на вулиці, всім і всіма, що було довкола, — і цілим важким, відігрітим тілом розумів, що все це разом і є — свобода , і що цю хвилину я запам'ятаю на все життя, тому що другої такої, як казав той рівненський пацан, — у мене в жизні не буде…
ВОНА: Голландець видимо запалився, світить очками й крутить голівкою, як білочка, і Малий теж розійшовся, розчервонівся навіть, — тицяють навпереміну пальцями в екран, скрикують, підскакують обоє, як на футбольному матчі. Згрібають із блюдця горішки в рота, а потім, не помічаючи, витирають пучки об штани. Повне порозуміння, навіть і слів не треба, — інтравербальна комунікація, так це називається. Як діти, їй-бо. Всі мужчини світу — це наші діти.
За винятком воєн, о так. 1 народних повстань, і революцій. Тоді вони інші. Вся видима історія належить до них, до мужчин, — вони вміють об'єднуватися.
Малий щодня брав камеру і йшов на Майдан, як на фронт, я ж бачила. Якось умент вони згуртувалися, якийсь у них є інстинкт зграйности, хлоп'ячої ватаги. Чоловіча робота. Схопився з ліжка, натяг штани й куртку, я пішов, не хвилюйся, маленька, цьомчик, буду дзвонити. Першого-таки дня опівночі, коли подзвонив Льонин чоловік — не Льона, як завжди! — це проявилося: міліція дістала наказ заблокувати протестантам з областей в'їзд до Києва, з боку Одеської траси на КПП перегороджено дорогу бетонними балками, кілька тисяч людей сидить у машинах, інформація щойно з Інтернету, сказав Льонин чоловік, — і мій, який уранці прочунюється мінімум годину, з кавою й душем, а наколи вже ліг, то бульдозером не піднімеш, за три хвилини був у дверях, готовий, як хорт до стрибка, і бряжчав ключами од машини, — я поїхав, манюня, а ти сідай на телефон, дзвони всім, у кого машина на ходу, хай їдуть туди самі й передають далі, треба перевезти людей на Майдан. Три з половиною години — і діло зроблено, вернувся щасливий і завалився спати, здираючи з себе на ходу одежу й жбурляючи долі. Налетіли, одбили, визволили, розлетілися. Все.
…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об'єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик — гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим — і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв'язок. Це другого дня було — я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння з завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» — а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там зі своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!
Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.
Яка війна, та ви що, хай Бог милує, за-жебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, — повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років, і слова затвердли в ньому, як мінерали, — важкі слова людини, не звиклої до інтелігентської пустопорожньої балаканини.
А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), — чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.
Я хотіла попросити: не треба! — і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісне. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було — сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!» О Господи.
В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» — розвозили людей з Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, — і за чверть години злетиться пів-автопарку, і який Величко про них напише, який вели-кий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони XXI століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?…). По радіо тимчасом ведучий звертавсь до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи — збити напругу, — і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила і я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, — як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо-звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, — будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме — будь ласка, — разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, — виведи його. Виведи народ мій з Єгипту. З цього передзим'я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піццікатто, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.
- Предыдущая
- 32/34
- Следующая
