Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 26
- Предыдущая
- 26/34
- Следующая
І все, паиани, — можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, — це вже міф, а міф — не скасовується вольовим указом. Крапка.
10 листопада 2004
Не витримала — і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» — о Боже, яка перемога, цу-цу, дурні, схаменіться! — після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») — «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», — вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило — і розридалася, і не могла спинитись.
Р.: Ти чого?
Я (втираючи сльози): Жалко…
Р.: Кого?
Я: Людей…
Тому що історія наша суне — кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1-й тур Ющенко програв — і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31-го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. — 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все.
(Не могло бути менше тих 45%, які зафіксував анонімний екзит-пол, а от більше — могло: екзит-пол скінчився о 14.00, коли електорат Януковича вже проголосував, а Ющенка — молодь — ще тільки вставав і каву пив…)
Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях — і виграли там, де не можна було протистояти народному натискові (як у Сумах!). А на Півдні і Сході штаби продемонстрували повну безпорадність — і тамті «рахували», як хотіли.
Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском.
О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! — а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині — на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»…
Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як — якими голосами! — вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» — або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! — бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, — і тепер ставить знову, в 2-му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, — а що він ще може вдіяти?…) От од такого — плакати хочеться…
Не мають вони права так програвати. Не мають.
І ця ейфорія всенародна — на тлі уже працюючих бандюків (які цих 10 днів ох не склавши руки сиділи!), уже всміхненого (силувано), «білого і пухнастого» («м'яка» тактика, «демократ» уже, а не «залізний»!) Януковича, уже привезених і отаборених під Вишгородом 3 тис. бандитів, які тренуються перевертати автобуси (!), — і, головне, на тлі такої явної поразки «паралельного підрахунку», — викликає бажання не то плакати — ревіти.
«Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…»
А Троя святкує…
Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася — бо тільки на Твоє чудо надія!…
13 листопада 2004
…«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» — спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики.
Голод на живе слово. Лютий.
6 грудня 2004
Психологічно це тяжко, ці дні — як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на Кончу-Заспу» — коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. — як і всі, хто забігав-вибігав погрітися, в помаранчевому, — підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7-ій, і всі чекали Ющенка — і, о Боже, цей одностайний рух-перетягування гігантського людського тіла по периметру Майдан-Хрещатик-Липки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, — таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич — прекрасних! — «це мій народ!») — як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»?
Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, — відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» — «Чого я плачу? Від радості».
Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній — більше ніж мільйонній — юрбі). — «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» — «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси — вона не «грєєт», звичайно, але несе і тримає (як вода плавця ) — безумовно.
17 грудня 2004
Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»).
А настрій у центрі все ще — просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою — щиро, «по-сільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала…
Провітрилось місто — ох, провітрилось!…
І, що цікаво, — як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми — якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті Анни-Герман-і-Лари-Скорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [Тут ідеться про лист (від 12.11.2004) літературознавця Леоніда Плюща (Франція), у якому він високо оцінює мою повість «Дівчатка», зокрема за відкриття «еротичного складника зради й доносу», — відкриття, честь якого приписує насамперед, за його виразом, «геніяльному фізіологізму» жіночого бачення: «Зразу пронеслися перед очима друзі, які зрадили. Звичайно я навіть найтяжчі випадки пояснював собі заздрістю й страхом. Може тому, що чоловіча еротика примітивніша, еротична складова не впадала в очі. «…» Тепер бачу, що був цей складник…» ], і що у жінок воно вимовніше — ох як оргіастично захлинаються обі наввипередки! — тільки «чоловічу» літературу він тут трохи недооцінив, бо, крім Забужко, був і ще один чувак, який цей — еротичний — аспект — не в самій тільки зраді просік, а в усякому гріхові взагалі, у підданні злу (падінні) як такому, і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський.
- Предыдущая
- 26/34
- Следующая
